ВІКОНСЬКА Дарія
ВІКОНСЬКА Дарія (справж. – Федорович Іванна-Кароліна Володиславна, ін. псевд. – І. Федоренко; 17. 02. 1893, Відень – 23 (за ін. даними – 25). 10. 1945, там само) – письменниця, літературознавець, мистецтвознавець.
Їі біографія виглядає нетипово екзотично: замість звичного набору народився-вчився-помер навчання у закритих пансіонах Німеччини, Англії та Франції, подорожі Європою й подальше, мало не відлюдницьке, життя в родовому маєтку на Тернопільщині.
Батько її, Володислав Федорович, — великий землевласник і член Палати панів Австро-Угорської монархії — був відомий, як добрий господар кількох маєтків (назва одного з них — Вікно — послужила для псевдоніму письменниці), філантроп і меценат, нащадок дуже давнього роду.
І треба ж було Ліні закохатися в простого вчителя. Батько «спротивився їхньому подружжю, але дочка була інших поглядів і не скорилася. У 1916 р. Кароліна й Микола взяли шлюб у Середній церкві в Тернополі. Розлючений батько виїхав до Петербурга, де в 1917 р. помер, записавши весь свій маєток синові свого брата…» (зб. «Шляхами Золотого Поділля»).
Неприйняття батьком подружнього вибору доньки сильно вдарило по Кароліні. Як-не-як, їй довелося відстоювати свої права на спадщину у суді проти двоюрідного брата, якому Володислав Федорович заповів усе: і села, і 5000 моргів землі на мільйон золотих.
Судові позови закінчились тим, що «Кароліна Малицька випроцесувала для себе тільки село Шляхтинці і ним Малицькі володіли від 1920 року до приходу совєтської влади в 1939 року». (зб. «Шляхами Золотого Поділля»). То ж у 1920–1930 рр. жила в маєтку батька (с. Шляхтинці, нині Тернопільського району Тернопільської області), де разом із чоловіком М. Малицьким проводила культурно-освітню діяльність.
Малицькі були заможними землевласниками, членами верхньої палати Австро-Угорської імперії, меценатами і, як влучно окреслив їх Євген Маланюк, «останніх в свому роді філянтропами».
Під час радянської окупації західно-українських земель виїхала до Ленінграда (нині С.-Петербург), від 1939 – у Відні. У 1939 році Німеччина та СРСР поділили Польщу, Східну Галичину зайняли більшовики. Чоловік Дарії Віконської не погодився утікати на Захід – казав, що не поїде, бо не зробив нічого поганого українському народу. Відтак його слід загубився в застінках НКВС.
Сама ж Кароліна повернулася тільки після окупації Галичини німцями. Останні з усіх маєтностей повернули власниці тільки млин і кілька кімнат у її будинку… Коли ж у 1944-му почав наближатися фронт, жінка, як і багато селян, виїхала й осіла у Відні, але й туди прийшли радянські війська.
«Коли за нею прийшли працівники НКВС, то вона, не бажаючи потрапляти їм до рук й аби уникнути насилля, викинулася з балкона. Від цього зазнала струсу мозку і померла через кілька місяців у лікарні 23 жовтня 1945 р.».
Як пригадував Є. Маланюк: «… одержав був листа від пані Ліни, вже з Відня, в якім вона повідомляла, що її переконування — протягом першого місяця совєтської окупації — не помагали, а коли, нарешті, пана Миколу вона переконала і все було готове до від’їзду, його було заарештовано тієї ж ночі. Навіть «останнім форналем» не залишили, бо такі, як Микола Малицький, не мають права жити навіть не на своїй землі.
Ще пізніше довелося побачитись з панею Ліною у Відні. Те побачення тривало кілька хвилин. Вона все ще вірила, що Микола живий і що він повернеться. Але, розуміється, він уже не повернувся…
Листування урвалося. І аж згодом, вже на еміграції, долинула спізніла випадкова вістка, що Дарія Віконська скінчила з собою, кинувшись з вікна кількаповерхового віденського будинку.
Так загинула «остання в роді». (Євген Маланюк)
Карколомність життєвих колізій, проте, не затьмарює творчості Дарії Віконської: перша в усій Східній Європі розвідка про Джеймса Джойса, збірка чуттєвої, поетично-філософської прози «Райська яблінка», кілька новел, численні літературно-критичні огляди не лише в українській, а й в закордонній періодиці – ось інтелектуальний доробок її короткого життя.
Художню творчість Віконської сприйняли неоднозначно: від захоплених дифірамбів Михайла Рудницького до категоричного несприйняття Дмитра Донцова. Перший цінував свіжість її думок та вправність у літературній формі діалогу, другий – за цю ж свіжість думок ганив письменницю.
Від 1922 Дарія Віконська друкувала свої есе, нариси, статті, рецензії, виставкові огляди, художні переклади (зокрема й поезій у прозі О. Уайльда) у журналах «ЛНВ», «Дажбог», «Жіноча доля», «Нове життя», «Нова хата», «Вісник»; газетах «Напередодні», «Назустріч», «Діло» та ін. західно-українській періодиці.
Вона не вважала своє дослідження про Дж. Джойса науковим тезисом, наголошуючи на стихійно-емоційному характері дослідження, що мало на меті «утривалити враження, які виринули під час читання Джойсового твору», а неангломовним читачам хоч трохи привідкрити «тайну його мистецького обличчя».
Євген Маланюк присвятив Віконській мемуарний нарис «Дарія Віконська» // «Книга спостережень», т. 2, Торонто, 1966 та вірш «Побачення».
Окремі твори Віконської («Культ труду», «Апольогія душі», «За відродження людини», «Степ», «Психіка ресентменту», «Европа й ми» та ін.) опубліковані в журналі «Воля і батьківщина» (1998, № 2).
Джерела
Бабій, П. Віконська Дарія [Текст] / П. Бабій, Б. Мельничук// Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль, 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 279.
Віконська, Д. Джеймс Джойс: Тайна його мистецького обличчя. Жінка в чорному [Текст] : етюди, поезії в прозі, нариси, діалоги / упоряд., літ. редакція, передм. і прим. В. Ґабора. – Львів, 2013.
Маланюк, Є. Дарія Віконська [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://divczata.org/ua/articles/evgen-malanyuk-dariya-vikonska.html, вільний.
Чемера, Г. Дарія Віконська [Текст] / Г. Чемера // Вісник Надзбруччя. – 2008. – 19 верес. – С. 4 : фот.
