УТРАКВІСТИЧНІ (ДВОМОВНІ) ШКОЛИ

 В Історія регіону, Освіта в краї
УТРАКВІСТИЧНІ ШКОЛИ — двомовні школи в Галичині 1886—1939 рр. У таких школах частина предметів викладалася однією мовою, а частина — іншою.

Вперше спроба ввести утраквізм була здійснена в Австро-Угорській імперії у 1886 р., коли польський намісник Галичини А. Голуховський вніс до Галицького крайового сойму проект, в якому пропонував запровадити навчання у всіх школах польською мовою паралельно з німецькою.

Вдруге питання утраквістичного навчання обговорювалося у Соймі 1903-1904 рр., але такий проект не було підтримано. Згодом двомовність була запроваджена як експеримент для русинів (тобто українців), словінців і волохів в дев’яти окремих гімназіях.

У 1908 р. в Галичині засноване товариство «Учительська громада», яка боролася за формування мережі українських приватних шкіл, зокрема за перетворення утраквістичних польсько-українських шкіл в україномовні.

Відкрита полонізація та денаціоналізація українців у Галичині почалася після того, як край було остаточно приєднано до Польщі рішенням Ради послів держав Антанти від 14 березня 1923 року.

Під удар, серед іншого, потрапила й освіта: 31 липня 1924 року з ініціативи міністра освіти Станіслава Грабського було ухвалено шкільний закон (т. зв. «Lex Grabski»), суть якого полягала у тому, що польські й українські школи у межах однієї локальної місцевості об’єднувалися у т. зв. утраквістичні.

Щоб оформити таке «реформування», розпочалась кампанія з проведення шкільних плебісцитів, супроводжуваних шантажем, підкупами і навіть поліцейським терором з боку польської влади.

Після завершення освітньої реформи українська мова викладання мала зберігатись лише у тих місцевостях, де у громаді частка українців становила не менше 25%, а батьки мінімум 40 учнів подавали відповідні прохання (декларації).

Якщо було бодай 20 учнів, чиї батьки виступали за польську мову викладання, школа ставала двомовною. В усіх інших випадках навчальні заклади переходили повністю на польську мову.

Плебісцит проводили у формі подання декларації. Це були віддруковані стандартні аркуші, на яких батьки від руки вписували свої прізвище та ім’я, місце проживання, повіт, ім’я своєї дитини, вік, мову викладання, назву школи, наприкінці – підпис і дату.

Декларації затверджував керівник ґміни – підписом і печаткою. Плебісцитна кампанія 1925 року зібрала від українських батьків на західноукраїнських землях 100 тисяч декларацій, у яких було вписано 130 тисяч дітей, які мали навчатись рідною українською мовою.

Проте наслідки утраквізації виявилися катастрофічними. На ІІ Народному з’їзді УНДО (партії, що, як і товариство «Рідна школа», займалася організацією та проведенням шкільних плебісцитів у Західній Україні), який відбувався упродовж 19-24 листопада 1926 року, озвучили статистику: «В Галичині на колишніх 2 612 українських шкіл остало по плебісциті лише 867, а решту 1 785 спольонізовано. Жертвою того т. зв. плебісциту впало 2 166 українських народніх шкіл».

Так державні навчальні заклади стали польськими або двомовними: державні школи з українською мовою навчання фактично не мали права на існування.

Після приєднання Галичини до Радянської України (1939) працювали двомовні українсько-російські школи.

Джерело

Барна, М. Розвиток педагогічної освіти в Галичині (1772–1939) [Текст] / М. Барна // Рідна школа. – 2002. – № 7–8. – С. 33–48.

Хом’як, М. Шкільний плебісцит на Мостищині. Весна 1925-го [Електронний ресурс] / М. Хомяк // Збруч. – Львів, 2017-  . – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/64963, вільний. – Дата ост. пер.: 22.06.2019.

Рекомендовані публікації

Залишити коментар

Цей сайт захищений reCAPTCHA і застосовуються Політика конфіденційності та Умови обслуговування Google.

Contact Us

We're not around right now. But you can send us an email and we'll get back to you, asap.

Not readable? Change text. captcha txt