КУЛЬЧИЦЬКА Олена Львівна
КУЛЬЧИЦЬКА Олена Львівна (15.09.1877, м. Бережани — 08.03.1967, м. Львів) — український графік, маляр, педагог. Народний художник УРСР (1956). Депутат Верховної Ради УРСР 3-4-го скликань. Премія імені Т.Г.Шевченка (1967). Автор понад 4 000 художніх творів.
Олена Львівна Кульчицька народилася 15 вересня 1877 року в місті Бережани, нині Тернопільської області, в родині адвоката, радника суду з роду Кульчицьких гербу Сас Левка Теодоровича (1843—04.12.1909) та Марії Яківни (?— 29.12.1939, з дому Стебельська). Сестра — Ольга-Меланія Кульчицька (1873 м. Устечко — 29.03.1940 Львів).
Про старшого брата Володимира згадувала рідко, лише зазначає, що мати “більше любила сина”.
“Мама була дуже працьовита й вимагала, щоб ми вміли працювати, — згадувала художниця. — Ми з сестрою Ольгою повинні були самі ляльок одягати. Батько дістав нам “Журнал мод і крою”. Тому наші ляльки мали різні “модні” строї, включно до українського і японського”. Оленка не любила стригтися. Щоб донька не плакала, мати дарувала їй якусь забавку: “Стриження було мені дуже прикре, бо сусідські діти кликали “хлопчик пана начальника”, — пояснює вона в щоденнику.
Зате були дуже дружніми із старшою на 2 роки сестрою Ольгою. Олена зробила кілька десятків її портретів. Навіть долі їхні були схожими — обидві не вийшли заміж, викладали дівчатам у школі: Ольга — ручну працю, Олена — рисунок.
Вже пізніше “тиха, лагідна, мовчазна, несмілива і, мабуть, замкнена в собі Ольга займалася вона господарськими справами і веденням дому, а у вільний час вишивала, або ткала килими на власному верстаті. В цей спосіб обидві сестри зорганізували собі добре життя і одна одній дружньо допомагали”.
З дитинства любила малювати. У 1894 році закінчила 8-класовий навчальний заклад при монастирі Сакраменток у Львові.
Кілька місяців (у 1901—1902 роках) разом із сестрою Ольгою відвідувала Львівську Художньо-промислову школу (нині ЛДКДУМ ім. І. Труша), де отримала перші уроки роботи з аквареллю у інспектора середніх шкіл Стефановича.
Пізніше навчалась у щойно відкритій приватній художній школі С. Батовського-Качора та Р. Братковського. Згодом вступає до Львівської студії художників реалістичного напрямку. В 1907 році вона закінчує Віденську Академію мистецтв.
Удвох із сестрою вони їдуть у подорож музеями Європи: Мюнхена, Страсбурга, Парижа, Лондона, Женеви. Повернувшись до Львова в 1909 році, де тепер оселилися батьки, Олена виставила 50 картин, створених за час навчання у Відні. Художник Іван Труш написав у газетній рецензії: “Для української штуки (мистецтва. — “ГПУ”) прибула нова поважна сила”.
За настановою батька “жити з власної праці” вона йде вчителювати. Спочатку до ліцею, а через рік переводиться до Перемишля, у державну вчительську семінарію. В переддень Різдва 1909 року помирає батько.
Мати та сестра переїздять до Олени. Вона стає головним годувальником: пенсія матері й зарплата сестри надто маленькі. Кульчицька постійно зайнята в школі, час на малювання має лише в неділю. Досхочу малює тільки влітку, в Карпатах.
Було їй тоді 59 років, але вона виглядала значно молодшою, як на цей вік (Кульчицька прожила до 90 років). Була це гарно убрана пані середнього росту і середньої ваги. Великі гарні сині очі, домінували на лиці, з них пробивалися інтелігентність і сильна воля. Ніс орлиний, волосся недовге, кучеряве. Руки мала делікатні зі сильно напруженими жилами, що свідчило про її довголітню фізичну працю при граверстві, на одному пальці великий перстень з кольоровим дорогим каменем. Голос сильний, піднесений і з приємним тембром плив у неї безперебійно, бо любила оповідати та все точно й основно пояснювати. В мові Кульчицької було чимало архаїзмів, яких тоді вживали в деяких інтелігентських домах у Галичині. Наприклад, говорила “они” замість “вони”, “єсть”, “суть” замість — є, “єсли” замість якщо, “ласкавий пане” тощо. Усі інші наші учителі намагалися говорити правильною літературною мовою, єдина О. Кульчицька, та ще один старий учитель Малиновський, т. зв. Фуньо, говорили так, як говорили наші діди й бабці, що додавало до її оригінальної особистости ще й мовного кольориту.
Далеких від політики Кульчицьких Перша світова війна захопила як грім серед ясного дня. Щоб одержувати продуктовий пайок, сестри влаштувалися на роботу в шпиталі. Водночас вони допомагають постраждалим українцям. Їх заарештували й вислали в табір для інтернованих українців на Віслі.
Лише завдяки клопотанню рідні через три місяці Кульчицьких звільнили. Картини пережитого, розстріли, камери з ув’язненими Олена переносить на свої полотна. Темі війни вона присвячує півсотні творів. Рятуючись від переслідувань, сестри з матір’ю їдуть до Відня й до Перемишля і повертаються вже після війни. Ударом стає смерть брата в 1922 році.
Багатогранною була художня творчість Олени Кульчицької: живопис, станкова графіка, книжкова ілюстрація і декоративне мистецтво. Її численні гравюри й акварелі з успіхом експонувалися у Варшаві, Відні, Празі, Берліні, Римі, Торонто, Хельсінкі, Чікаго.
Важливою віхою у мистецькій діяльності Кульчицької 1920-30-х років була робота у книжковій графіці. Вона проілюструвала понад сімдесят дитячих книжок і байок, виданих окремими книжечками у серії “Нашим найменшим”, а також читанки та оповідання. Серед яких – ювілейне видання повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”, збірка новел Василя Стефаника.
Із усіх ілюстраторів дитячої літератури були тоді найбільш відомі в Галичині Антін Манастирський, Олена Кульчицька, Осип Курилас, Юрій Магалевський та початківець Едвард Козак. Рисунки О. Кульчицької видавалися “модернішими”, були такі цікаві, добре зрозумілі для дітей, мали багату фантазію, але були трохи занадто простими й різкими на мій тодішній смак. Безперечно, вони були більш стилеві, ніж ілюстрації А. Манастирського, і їх можна було відразу пізнати з першого погляду, навіть і без підпису.
У 1939-го помирає мати, а через рік — сестра. Олена у своєму щоденнику постійно звертатиметься до неї. Вона переживе Ольгу на 27 років. У цей же період творчості створює графічну серію портретів українських письменників. Серйозно займалася і графікою малих форм – поштовою листівкою та книжковим знаком (екслібрисом). Поштову листівку, зокрема, вона вважала одним з найзручніших засобів популяризації мистецтва.
Гравюри представляли визначні постаті з історії України — були це портрети князів: Кий, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Ярослав Осмомисл, або письменників: Т. Шевченка, І. Франка та інших.
Не є виключене, що ці картини оправила в рамки і подарувала для бурси, а може навіть і сама їх розмістила на стінах О. Кульчицька, бо в будинку бурси містився тоді, у трьох кімнатах на партері, перемиський регіональний музей “Стривігор”, до якого малярка часто приходила.
Ще і досі мило згадую, як то було приємно проходжуватися по коридорах бурси й дивитися на маєстатичні, суворі і тверді портрети князів-володарів, які з такою, сказати б, безпосередністю дивилися на нас, молодих. В їх присутності ми відчували, не без деякої гордости, тяглість нашої довгої історії за яку нам теж прийдеться колись взяти відповідальність і до якої треба нам змалку приготовлятися.
У своїх творах-мініатюрах Олена Львівна зображувала сцени з народного побуту, народних звичаїв, створювала цікаві барвисті композиції святкових поздоровлень. Працювала також над ескізами килимів, народних вишивок, прикрас та інших предметів побуту, які виготовлялися в емалі, кераміці, бронзі та різних ткацьких матеріалах.
За 1928—1946 роки вона пройшла пішки майже всю Західну Україну, малюючи з натури. Як пригадував учень Олени Львівни Володимир Попович:
За вдачею О. Кульчицька була оптимістка. Вона дошукувалася у всьому добрих сторінок, заохочувала всіх до праці, до відважного шукання, до творчості. Належала вона до людей серйозних, рідко коли жартувала, а ще рідше усміхалася. Була скромною, про своє мистецтво ніколи нам не говорила і як би так хтось з учнів не знав, що наша учителька рисунків є відома малярка — то від неї він ніколи цього не довідався б. Не пригадую собі, щоб вона будь коли приносила до школи свої праці показувати учням. Заглядаючи на її бюрко, можна було не раз побачити якийсь початий рисунок, чи проект, але ніколи не було там якогось готового, закінченого твору.
Життя й творчість Олени Кульчицької в часи ІІ Світової війни — недостатньо вивчені. Працювала в музеї НТШ, займалася дослідженням народного мистецтва та педагогікою.
У 1943 році у Львові відбулася її виставка, організована Українським центральним комітетом і Спілкою українських образотворчих мистців. Експозиція була присвячена 35-й річниці творчої діяльності мисткині.
Після війни Олена Львівна залишилася у Львові. На щастя, під час арештів української інтелігенції в’язниця якось її обминула. Хоча й чулися критиканські голоси про деякі твори Кульчицької, навіть з’явилося кілька статей, де її засуджувалося за націоналістичні ухили.
Час минав, і в 1945 році, на її подив, призначили на кафедру оформлення книги в новоствореному Львівському поліграфічному інституті імені І. Федорова, де 1948-го вона отримала звання професора й надалі там працювала. Стосовно Кульчицької нова влада використовувала незрозумілу й дивовижну тактику. Їй ускладнювали життя й водночас підтримували її діяльність. Коли затихли нападки на неї та цькування, її навіть обирали депутатом до Верховної Ради України. А згодом наділили високим званням народної художниці та твори на виставки приймали неохоче.
“Це була прекрасно збудована, підтягнута й струнка дама. Видно, дбайливо слідкувала за своєю фігурою, — згадує львівський художник Дмитро Крвавич. — Одяг Кульчицької був шитий у дуже добрих кравчинь”. У партчиновників, які носили однотипні сірі костюми, вона викликала роздратування. Якось на зборах у львівському міськкомі партії працівник комбінату образотворчості Холенков, творчі здобутки якого зводилися до малювання гасел, кинув на адресу Кульчицької: “Это бездарная старуха, которая совершенно не умеет рисовать”. У залі промовчали. Відтоді Олена Львівна жодного разу не була в Спілці художників.
У 1955 році Кульчицька розгорнула цілу кампанію на захист від закриття Львівського художнього училища (нині — Львівський державний коледж декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша).
На честь 25-річчя творчої діяльності організовує виставку робіт у м. Київ. У 1967 році стала лауреатом Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка. Її твори з незмінним успіхом експонувалися в багатьох містах світу.
Фінансово допомагала у видавничих справах Союзу для визволення України. У ЦДАВО в Києві у фонді 4405 розміщено ряд документів в яких міститься дана інформація.
Власної сім’ї не мала, повністю присвятила своє життя мистецтву. Була співзасновником музею «Стривігор» у Перемишлі, де певний час проживала і творила. Померла 8 березня 1967 року у Львові.
Велику мистецьку й наукову вартість мають її альбоми акварелей «Народна архітектура західних областей УРСР» та «Народний одяг західних областей УРСР» (1959, більш ніж 100 малюнків).
Спадщина Кульчицької — дуже багата. Лише в Національному музеї репрезентується близько 250 робіт. У мистецькому доробку художниці — понад 4 тис. тільки графічних робіт, а загалом у фондах художньо-меморіального її музею — близько 8 тис.
Багато сил художниця віддала килимарству: створювала ескізи орнаментів для килимів, які потім ткала її сестра. Вона створила також неповторні перлини з емалі, бронзи, майоліки.
Твори Олени Кульчицької експонували в Києві, Львові, Берліні, Варшаві, Відні, Москві, Празі, Римі, Торонто, Гельсінкі, Чикаго. В останні роки життя за нею була закріплена людина, щоби розбирати приватний архів.
У Львові діє Художньо-меморіальний музей Олени Кульчицької. На її честь названо 32 курінь УПЮ імені Олени Кульчицької. У Тернополі є вулиця Олени Кульчицької.
У 2013 Національний музей у Львові імені Шептицького видав повний альбом-каталог творів Кульчицької, до якого ввійшли 347 репродукцій графіки, малярства та ужиткового мистецтва.