КОРДУБА Мирон Михайлович

 В Бібліографи | Бібліотекарі, науковці | винахідники | раціоналізатори, НТШ і Тернопільщина, Письменники | Літературознавці

 КОРДУБА Мирон Михайлович (псевдоніми та криптоніми – К. М.К., Кор. М., (ОО), Буковинець, Норим К., Омікрон, Фуфі та ін.; 02.03.1876, с. Острів, Королівство Галичини і Володимирії Австро-Угорської імперії – 02.05.1947, м. Львів) – історик. Доктор філософії (1898), професор. (1920). Член Наукового товариства імені Шевченка (1903).

Народився в с. Острів (нині село Тернопільського р-ну Тернопільської обл.) в сім’ї греко-католицького священика. У 1893 закінчив гімназію в м. Львів. 1893–1898 навчався у Львівському, згодом – Віденському університетах.

Учень Михайла Грушевського. 1898 захистив докторську дисертацію з філософії на тему: «Суспільні верстви та політичні партії в Галицькім князівстві ХIII ст.» 1898–1900 – працівник бібліотеки Віденського університету.

Від 1900 до березня 1919 – викладач історії та географії 2-ї гімназії в м. Чернівці. Брав активну участь у громадському та політичному житті, був президентом студентського товариства «Січ» у Відні (1897), редактором його альманаху «Січ» (1898) та політичного часопису «Україна» (1913–14).

Діяльний співробітник Археографічної комісії НТШ. 1906–1912 за дорученням М. Грушевського опрацьовував у архівах Бухареста (Румунія), Відня та Москви матеріали з історії Хмельниччини. За результатами роботи підготував 12-й том «Жерел до історії України-Руси» (1911). Досліджував історію Галицько-Волинської держави, історію козаччини, вітчизняну історіографію, спеціальні історичні дисципліни, зокрема історичну географію.

У роки Першої світової війни співпрацював із «Союзом визволення України», друкувався в його виданнях, керував культурно-освітньою роботою серед 30 тис. українських бранців у Зальцведельському таборі військовополонених (Прусія).

1918 – член буковинського Крайового комітету Української національної ради ЗУНР, згодом – радник посольства Західноукраїнської Народної Республіки у Відні (1918–19). У жовтні 1920 призначений екстраординарним професором Кам’янець-Подільського державного українського університету, проте з приходом більшовиків це стало неможливим.

У 1920–1928 – професор Академічної гімназії у Львові. Одночасно 1921–1925 – співорганізатор, професор, декан філософського ф-ту Львівського таємного українського університету. Голова Історично-філософічної секції Наукового товариства імені Шевченка (1920–1934) і член багатьох комісій НТШ. Від 1926 – член Археографічної комісії ВУАН, з 1928 – Історичної секції ВУАН, з 1927 – член-кореспондент Українського соціологічного інституту в Празі (Чехословаччина).

У березні 1928 приїжджав до Києва, брав участь у жалобному засіданні Історичної секції ВУАН з приводу 20-річчя з дня смерті В. Антоновича (25 березня). Після повернення до Львова оприлюднив свої враження від подорожі до УСРР, як на прикметну рису повсякденного побуту в рад. Україні вказав на «поліційну систему надзору і настирливої, дошкульної контролі приватного життя».

Був одним із авторів «Української загальної енциклопедії» (3 т., 1930–1933). У січ. 1929 – верес. 1939 – професор історії України гуманітарного ф-ту Варшавського університету (спершу – позаштатний екстраординарний, потім, з лютого 1934, – екстраординарний, з вересня 1937 – ординарний професор). 1933 був делегатом 7-го Міжнародного конгресу історичних наук (проходив у Варшаві).

Завдяки спілкуванню з українською (еміграційною й галицькою) та польською політичними елітами в столиці Польщі, а також з польськими слухачами свого семінару у Варшавському університеті налагодив контакти з тією частиною польських інтелектуалів, які з огляду на засадничі інтереси своєї нації виступали за діалог з українцями перед обличчям імперської загрози Кремля.

Не раз зустрічався зі своїм колишнім учнем по Академічній гімназії у Львові І. Кедриним-Рудницьким, у той час співредактором «Діла» (1922–1939) й водночас варшавським кореспондентом цього щоденника й пресовим референтом (1925–1931) Української парламентської репрезентації. І.Кедрин-Рудницький у своїх мемуарах згадує про нього як про людину, яка належить до гурту тих, хто «має почуття відповідальности за долю свого народу” і робить все, що в спромозі, щоб «долю тому народові облегшити».

Друкувався в «Biuletynie Polsko-Ukraińskim», знайшов особливий тон для викладу тем із сумного реєстру «найважливіших болячок української дійсності» у 2-й Речіпосполитій, що ними легковажила, нехтувала й водночас “спричинювала їх та помножувала польська національна політика».

На шпальтах «Літературно-наукового вістника» ініціював дискусію про походження нації української, що дала поштовх вітчизн. історіософській та історіографічній думці (О. Пріцак). Публікувався у фахових європейських (нім., польс., франц.) виданнях: «Le monde slave», «Zeitschrift für osteuropäische Geschichte», «Kwartalnik Historyczny», «Przegląd Historyczny» та ін.

Від 1934 – дійсний член варшавського Інституту досліджень національних справ, з 1938 – почесний член Українського наукового інституту у Варшаві. Листувався з І.Крип’якевичем, зокрема, у листі до нього від 3 лют. 1938 писав: «А тим часом наша продукція наукова зійшла до нулі, аж сором перед сусідами, коли від часу до часу спитають про наші новини з наукового поля. Ще 10 літ тому назад наша продукція на полі історичних дослідів перевисшала польську і чеську, а тепер зійшла до рівня білоруської. Фінансова кріза НТШ зійшлася фатально з розгромом Академії [наук у Києві] і крізою у Варш[авськім] Укр[аїнськім] Інституті, спричиненою непосильним видавництвом 16-томового Шевченка. Через те вже довгий час спочивають в редакційних теках ріжні праці без вигляду на виданнє у близшім часі […]. Та й от і я сам, хоч зовсім не належу до плідних авторів, не раз неодно написавби, колиб знав, що се матиме вигляд вийти у рідній мові на світ Божий. Але щож, до фейлєтону «Діла» не полізу зі своїми розвідками, впрочім там би їх і не приняли, як замало актуальний матеріял».

Посада професора Варшавського університету давала йому змогу репрезентувати українську історіографію перед польським та закордонним науковим світом, а активна участь у міжнародних конгресах дослідників історії та суміжних наук – поширювати «докладні дані про розвиток української історичної науки в усіх українських землях та за кордоном».

Разом з тим він змушений був визнати силувану «екзильність» свого історіографічного доробку: «Приходиться писати для чужих і збогачувати чужі і без сього богаті літератури. Щоправ-да, се робить також прислугу нашій справі, і було се для мене великою сатисфакцією, що та сама Крак[івська] Акад[емія] Наук, котра перед війною признала нагороду Равіті-Ґавронському за його пасквілю про Хмельницького, тепер у своїм Słownik-у Biograficzn-ім опрацьованнє життєписів всіх Хмельницьких поручила мені і видрукувала так, як я зладив. Також прикликали мене до співучасти у т. зв. «Cambridge Edition» (англійській серії підручників історії різних держав), де саме ладиться виданнє «History of Poland» [т. 1, 1950]; тут я подав статтю про ґенезу і розвій козаччини аж до Переяславської умови 1654 р., насвітлюючи справу з нашого становиська. Але все ж таки приємнійше писати для своїх, ніж для чужих, хочби і у своїм дусі».

28 серпня – 4 вересня 1938 Кордуба брав участь у 8-му Міжнародному конгресі історичних наук (відбувся у Цюриху, Швейцарія). Виголосив доповідь «Домінуюче становисько Галицько-Волинської держави на Сході Европи в другій половині 13 ст.» Окрім нього, з укр. істориків на цьому конгресі був присутнім лише Є. Перфецький.

Напередодні 8-го Міжнародного конгресу історичних наук у Цюриху відбулися наради Федерації історичних товариств Східної Європи (Fédération des sociétés historiques de l’Europe Orientale), що об’єднувала 41 наукове товариство (у т. ч. – НТШ у Львові й Український науковий інститут у Варшаві) з вивчення історії Східної Європи і слов’янства.

26 серпня 1938 на загальних зборах делегати обрали виконавчий комітет федерації. Кордуба став скарбником виконкому. Того ж року у Варшаві як 7/8-й том щорічника федерації («Bulletin d’information des sciences historiques en Europe Orientale») з’явився його розлогий огляд вітчизняної історичної літератури на радянських теренах, датований осінню 1932.

З початком Другої світової війни опинився в німецькій зоні окупації. Із закриттям 1940 Варшавського університету й ліквідацією Українського наукового інституту переїхав до Холма (нині м. Хелм, Польща), викладав там історію в українській гімназії. Найважливішою подією цього часу в житті Кордуби стала публікація Українським видавництвом у Кракові його «Історії Холмщини і Підляшшя». Холмській тематиці частково присвячувалася і його брошура про останнього князя Галицько-Волинської держави Юрія Болеслава.

Від 1941 – дійсний член Українського історично-філологічного товариства у Празі. У грудні 1941 переїхав до Львова, працював у Бібліотеці Наукового товариства імені Шевченка, вчителював в українській гімназії. Не раз відвідував м. Збараж, де жила сім’я його дочки Стефанії.

Після війни був запрошений до роботи у Львівський університет (нині Львівський національний університет) і 7 серпня 1944 призначений в. о. професора історії України, а з вересня 1945 – зав. кафедри історії південних і західних слов’ян. Одночасно 1944–1946 був старшим науковим співробітником Львівського відділу Інституту історії України АН УРСР.

У повоєнні роки як представник історичної школи М. Грушевського став об’єктом морального терору, піддавався публічним інквізиціям, проте зберіг відданість науці, категорично відмовившись паплюжити пам’ять і спадщину свого вчителя.  Помер у м. Львів. Похований на Личаківському цвинтарі.

Автор понад 500 наук. і науково-популярних праць, опублікованих у «Записках НТШ», наукових збірниках та журналах чи вийшли окремими виданнями (українською, польською, німецькою, французькою та угорською мовами), зокрема «Перша держава слов’янська» (1895), «Венецьке посольство до Б. Хмельницького. 1650» (1907), «Територія і населення України» (1918), «Між Замостям та Зборовом» (1922), «Західне пограниччя Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном в XIII ст.» (1925), «Історія Холмщини і Підляшшя» (1941).

Його неопублікована праця «Бібліографія історії України» (понад 50 тис. карток) зберігається в Інституті українознавства імені І. Крип’якевича НАН України. Писав оповідання, літературознавчі праці та рецензії, перекладав художні твори з французької та німецької мов. У родинному селі М. Кордуби встановлено пам’ятник.

Джерела:

КОРДУБА Мирон Михайлович [Текст] // Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. – 1941 р.) : матеріали до біобібліографічного словника / авт.-уклад. Л.В. Гарбар ; ред. кол.: Г.В. Боряк, Л.А. Дубровіна (голова), В.І. Попик та ін. ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського, Ін-т рукопису. – Київ, 2017. — С. 225—226. — Режим доступу: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_mi/cgiirbis_64.exe?&I21DBN=FCTG&P21DBN=FCTG&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=EIF0000083%2Epdf, вільний. — Дата ост. пер.: 01.10.2019.

Мирон Кордуба [Текст] // Наукове товариство імені Шевченка і Тернопільщина (1873—1940) : Історично-філософська секція: дійсні члени : бібліогр. покажчик / Упр. культури Терноп. облдержадмін., Терноп. обл. універс. наук. б-ка, Терноп. осередок НТШ ; уклад. Л. Оленич ; автор вступ. ст. М. Андрейчин ; кер. проекту й наук. ред. В. Вітенко ; ред. О. Раскіна. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2017. — С. 225—226. — Режим доступу: http://library.te.ua/wp-content/uploads/2009/03/2018-ntshtern-1.pdf, вільний.

Негрейчук, І. О. КОРДУБА Мирон Михайлович [Текст] / І. О. Негрейчук // Українські бібліографи : біогр. відом., проф. діяльн., бібліогр. / Мін-во культури України, ДЗ «Нац. Парлам. б-ка України». — Київ, 2008 — Вип. 1 / авт.-уклад. Н. І. Абдуллаєва ; наук. Ред. В. О. Кононенко. — 2011. — С. 196—198.

Рубльов, О.С. КОРДУБА Мирон Михайлович [Електронний ресурс] / О. С. Рубльов // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон – Кю / редкол.: В. А. Смолій (гол.) та ін. НАН України. Інститут історії України. — Київ, 2008. — 568 с.: іл. —Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Korduba_M (останній перегляд: 25.04.2017).

Федорів, І. Мирон Кордуба в історії України (кінець XIX — перша половина XX ст.) [Текст] /І. Федорів. — Тернопіль, 2001.

Рекомендовані публікації

Залишити коментар

Цей сайт захищений reCAPTCHA і застосовуються Політика конфіденційності та Умови обслуговування Google.

Contact Us

We're not around right now. But you can send us an email and we'll get back to you, asap.

Not readable? Change text. captcha txt