КОПИЧИНЦІ | Копичинецька ОТГ | Тернопільська область

 В Адміністративно-територіальний устрій, ДОВІДКОВІ РЕСУРСИ, Історія регіону
КОПИЧИНЦІ — місто районного підпорядкування, центр Копичинецької міської ОТГ. До міської ради приєднано села Баворівщина, Гора, Калинівщина, Кутець і хутори Баворівщина (Колонія) та Гетьманщина (Колонія). Розташоване на р. Нічлавка (один із витоків лівої притоки р. Дністер — р. Нічлава) та її лівої притоки — р. Стрілка (Рудка Велика), за 22 км від районного центру, автостанція, залізнична станція на роздоріжжі залізниць Тернопіль–Чернівці, Копичинці–Ярмолинці. Через Копичинці пролягли автошляхи Тернопіль–Чернівці, Копичинці–Гусятин. Територія – 9,92 кв. км. Дворів – 2411 (2014). Населення – 6869 осіб (2014). На території міста і його околиць археологи виявили поселення трипільців (3 тис. до н. е), слов’ян (8–9 ст.), а також римські монети часів Антонія Пія (2 ст.) та бронзові відзнаки римських леґіонерів.

Копичинці відомі від 1-ї половини 14 ст. За польськими джерелами власник міста Прадонта Копичинський з Бествіни у 1379 р. записаний свідком у фундаційних грамотах Михайла Авданеця з Бучача.

Назва походить, імовірно, від слів “копа” і “чинити”, що вдало характеризують господарську діяльність місцевого населення – складання снопів на полі у копи, під час жнив; спершу поселення називали Копачин, Копичин. За іншими версіями: від дохристиянського капища, що було у видолинку Кадуб, або від монастиря на Горі Мораки, в якому проживала копа ченців (60 осіб).

Містотворчість в історії Тернопільщини

У 1443 р. на лівому березі р. Нічлавка споруджено замок і дерев’яний костел; це зроблено за вказівкою польського шляхтича Якуба Бествінського, власника навколишніх сіл Кочубин (тепер Коцюбинці), Остапівка (Котівка), Барабашівка (Теклівка), Оришківці та міста Старий Ярослав (с. Жабинці).

Після переселення у Копачин (Копичинці) Якуб змінив своє прізвище з Бествінського на Копіцінський (Копичинський). У 16 ст. в Копачині постійно зростала чисельність населення, зосереджувались ремісники (мулярі, гончарі, ковалі, шевці, кравці, ткачі, кушнірі, рукавичники, сідлярі, бондарі, римарі, стельмахи, каретники, мельники, пекарі, різники), збільшувались обсяги торгівлі рибою та лісом (особливо після поселення у 1550 р. євреїв).

Зокрема, у 1563 р. функціонували 12 цехів; тоді ж у передмісті копичинецькі шляхтичі Каліновські, Баворовські створили фільварки з панським двором та господарськими будівлями.

У 1564 р. Копичинцям надано маґдебурзьке право. Місто отримало своє управління – маґістрат, також був війт, які підпорядковувалися Теребовлянському староству Руського воєводства. 1595 р. поблизу міста відбувся переможний бій козацького загону Северина Наливайка з військом шляхти під проводом Каліновського, в якому брали участь жителі Копичинців із ватажком Крілем.

Одну з могил, де поховані козаки С. Наливайка та місцеві повстанці, жителі міста назвали “Крілевою”. Близько 1600 р. в межиріччі Стрілки (Рудка Велика) і Крутилова (Нічлавка) збудувано так званий “Червоний замок”. Протягом 1605–1626 рр. Копичинці зазнавали частих нападів татарів. Найспустошливіші набіги на місто кримські ординці здійснили після битви під Цецорою 1620 р. Під час Національно-визвольної революції українського народу 1648–1676 рр. знищено замок і костел.

Про Копичинці залишив згадку німецький мандрівник Ульріх фон Вердум під час подорожі 1672–1673 рр. Тоді ж місто пограбувало і зруйнувало турецько-татарське військо. За Бучацьким мирним договором 1672 р. Копичинці до 1699 р. стали прикордонним містом Польщі з Туреччиною.

Від 1688 р. власники міста – Баворовські, які збудували палац (його у 1917 р. знищили російські війська) і Калиновські. Баворовські володіли землями на лівому березі р. Нічлавка та її притоки р. Стрілка (Рудка Велика), а Калиновські – межиріччям між Нічлавкою і Стрілкою; центр міста мав свій статус. Відтоді за тими частинами міста закріпилися назви: Баворівщина і Калинівщина.

Унаслідок 1-го поділу Речі Посполитої місто від 1772 р. належало до Австрії (Заліщицький циркул, після 1816 р. – Чортківський). Протягом короткого часу (1809–1815), як і весь Заліщицький циркул, – територія Російської імперії.

Згідно з цісарським патентом 1781 р. греко-католики були зрівняні у правах із римо-католиками і латинниками; селяни отримали право одружуватися без дозволу пана, самостійно переселятися, навчатися ремеслу. Відповідно до цісарського патенту, в місті діяло місцеве самоуправління, котре очолював війт (бурґомістр). Деякий час їх було два. Один із них управляв власне містом і Кардашівкою (Калинівщиною), інший – Кабівцями, Батьками (Бетьками), Горою. Війтів обирали на загальному сході зі середовища міщан, у більшості випадків – за попередньою домовленістю із землевласником-шляхтичем.

16 квітня 1848 р. цісар Франц-Йосип І скасував панщину для селян у Галичині. З цієї нагоди у центрі міста та північно-східному передмісті Баворівщина встановлено пам’ятні хрести з написом “Надання свободи народу і відродження Галицької Руси в 1848”, що у 1898 р. замінені на кам’яні.
У 1850 р. через Копичинці прокладено за державні кошти кам’яну дорогу Тернопіль–Заліщики, яку місцеве населення називало “цісарською дорогою”. 1860 р. збудовано приміщення для п’ятикласної школи. З 1863 до 1875 р.

тривала боротьба між Копичинцями і Гусятином за статус адміністративного центру повіту; після остаточного затвердження Гусятина як повітового центру, Копичинці – місто Гусятинського повіту. У 1882 р. за сприяння священика церкви Воздвиження Чесного Хреста Господнього на Кутці о. Миколи Січинського (1850–1894) у Копичинцях створено читальню товариства “Просвіти”.  На виборах 1883 р. стараннями активістів товариства “Просвіти” послом до Галицького крайового сейму обрано о. М. Січинського.

10 травня 1884 р. місцеві жителі виступили проти сваволі поміщика ґрафа Баворовського (котрий на двох гектарах громадської толоки біля фільварку на Кабівцях Баворівщині спорудив будинок і заклав сад) та бурґомістра Томки Турчанєвіча; цей виступ придушили жандарми, застосувавши зброю (3 або 4 вбитих, 5 важкопораненихі 35 засуджених). На тодішні події у Копичинцях відгукнувсь Іван Франко у “Новому дзеркалі” за 15 травня 1884 р. Цього ж року через місто прокладено залізницю з боку Чорткова до Гусятина.

У 1896 р. Копичинці стали вузловою залізничною станцією після прокладення залізниці з Тернополя до Чернівців. Місто перетворилося в пункт зосередження і перепродажу сільськогосподарської продукції та деревини. В цей час інтенсивно вирубували місцеві ліси (дубові, грабові), деревину з яких закуповували суднобудівні підприємства всієї Європи. Після завершення будівництва залізниці вивільнилося багато робочої сили.

Почалася масова еміґрація жителів міста у Бразилію, Канаду, США. На початку 20 ст. у Копичинцях посол рейхсрату Австро-Угорщини (1907–1918 рр.) Михайло Петрицький (1865–1921) видавав часопис “Гайдамаки”.

1 вересня 1908 р. в місті відкрито гімназію. 1910 р. на місці старої школи збудовано двоповерхову, в якій діти навчалися шість років. Цього ж року стараннями української громади споруджено будинок Народного дому (нині пам’ятка архітектури місцевого значення), в якому були розташовані гімназія, філії товариств “Просвіта” та “Січ”, кредитні товариства “Згода” і “Воскресіння”, а після 1-ї світової війни – філія “Рідної школи”.

У серпні 1914 р. в Леґіон Українських Січових Стрільців записалося 22 хлопці з Копичинців:

  • підхорунжий Михайло Елиїв (р. н. невід.);
  • стрільці Василь Безкоровайний (1897 р. н.),  Петро Білан (р. н. невід.), Петро Бульчак (р. н. невід.), Петро Велиток (р. н. невід.), Ілько Галак (р. н. невід.), Андрій Клим (р. н. невід.), Петро Лабанович (р. н. невід.), Володимир Марак (р. н. невід.), Павло Опир (р. н. невід.), Онуфрій Паламар (р. н. невід.), Андрій (р. н. невід.–1916), Михайло (р. н. невід.–1916) і Федір (р. н. невід.–1916) Процишини, Іван Соневицький (р. н. невід.), Дем’ян (р. н. невід.) і Петро (р. н. невід.) Стадники, Іван (1895 р. н.) і Степан (1895 р. н.) Черниші, Маркіян Шпікула (р. н. невід.), Іван Штайнер (1895–1914), Дем’ян Штокал (р. н. невід.–1919).

23 серпня 1914 р. у місто ввійшли російські війська. Згідно з розпорядженням ґенерал-губернатора Галичини Копичинці стали адміністративним центром повіту. В місті закрито українські школи, гімназію, заборонено громадські організації, зате активно діяли військово-польові суди царської армії. 14 липня 1917 р. російські підрозділи відступили з Копичинців; сюди увійшли австрійські та німецькі військові частини.

2 листопада 1918 р. таємний український військовий комітет, який діяв у Копичинцях під керівництвом Михайла Шахновича (1888–1964), роззброїв жандармерію та військовиків, узяв під контроль староство і від імені Української Національної Ради проголосив у місті владу ЗУНР. Згодом була створена Тимчасова рада повіту, до якої увійшли:

  • посол австрійського парламенту М. Петрицький,
  • суддя Юрій Шмериковський,
  • співініціатор встановлення української влади у Копичинцях М. Шахнович,
  • залізничний урядовець Костянтин Лісовський,
  • учитель Микола Марак.

Посадником міста став Степан Сафіян, військовим комендантом – поручник Українських Січових Стрільців Ворох. Багато чоловіків, які служили в австрійській армії, зголосилися захищати державну самостійність України, вступаючи в УГА, зокрема сотником став Петро Єлиїв (1893–1981).

У ході польсько-української війни 1918–1919 рр. Копичинці в червні 1919 р. неодноразово переходили з рук у руки, а 15 липня того ж року УГА востаннє віддала місто полякам. 18 липня 1920 р. у Копичинці вступили частини Червоної армії, однак через два місяці польські війська вибили їх із міста.

Протягом 1921–1939 рр. Копичинці – повітовий центр Тернопільського воєводства. Зі встановленням польської влади вона почала здійснювати колонізаційну антиукраїнську політику. На околицях міста виникли три польські колонії: Гетьманська (Калинівська), Баворівська та
Чорні Лози. Сюди на розпарцельовані землі приїхали колоністи із західних воєводств Польщі.

Зосередження у Копичинцях міських та повітових установ, багатьох чиновників, військових частин спонукало міську владу облаштовувати життя за мірками європейського міста. Під тиском патріотично налаштованої української інтеліґенції польська владна верхівка дозволила відновити діяльність філій товариств “Просвіта” та “Рідна школа”, кредитних спілок, спортивних товариств.

Замість “Січі” створено молодіжне спортивно-пожежне товариство “Луг”. У 1929 р. стараннями колишніх УССів сотника Івана Заваликута і хорунжого Івана Мартюка створено Копичинецький повітовий союз кооператив, який із 1930 р. експортував сільськогосподарську продукцію (зернові, яйця) до Австрії, Великобританії, Іспанії, Італії, Німеччини. В 1930 р. створено місцевий осередок ОУН, ядро якого становили хлопці з Баворівщини: Микола Гречка, Іван Дарчук, Йосип Кузик, Мирон Кушнір, Тарас Левчук.

У 1930-х рр. Копичинці – місто, де переважало сільськогосподарське виробництво з невеликою кількістю ремісничих майстерень та дрібних торгових закладів. Промислових підприємств було мало:

  • дві цегельні (до 10 робітників),
  • три пекарні (2–4 робітники),
  • залізнична станція та депо (80 робітників),
  • повітовий союз кооператив (10 робітників),
  • працювали близько десяти столярних майстерень (по 2–3 робітники),
  • меблевий цех (10 робітників),
  • п’ять кузень,
  • два млини.

За сприяння бурґомістра Івана Турчанєвіча у центрі міста в 1931 р. вимощено базальтовою бруківкою дорогу, її обсаджено живоплотом, і це разом із охайно підстриженими деревами по боках на довгі роки стало своєрідною візиткою в’їзду до центральної частини Копичинців. В 1933 р. ґраф Баворовський збудував по вулиці Яблунівській (нині Т. Шевченка) два будинки для вбогих і престарілих людей, невеликий шпиталь.

Протягом 1934–1935 рр. споруджено будинок повітового староства і казарми для військового корпусу батальйону прикордоної служби. У 1936 р. завершено зведення торгового центру, так званої “Ратуші”. Інтенсивно тривало індивідуальне житлове будівництво на вулицях від центру міста в бік Чорткова та Яблунова.

В 1938 р. споруджено стадіон, поруч – військово-спортивний тренувальний центр; біля стадіону закладено парк. Цього ж року почала діяти конопляна фабрика (60 робітників), що забезпечувала сировиною ткацькі фабрики, які виробляли матеріал для мундирів військовослужбовців.

Уранці 17 вересня 1939 р. в Копичинці вступили радянські війська. На початку жовтня створено тимчасове управління, а у передмістях – селянські комітети. В грудні тимчасові управління реорганізовано у повітові, а напередодні 1940 р. перейменовано в районні виконавчі комітети. Наприкінці 1939 р. в Копичинцях почала виходити газета “Сталінським шляхом”. Від січня 1940 р. до травня 1963 р. Копичинці – районний центр Тернопільської області.

11 лютого 1940 р. перестали існувати польські колонії на Баворівщині, Калинівщині та Чорних Лозах: їхніх жителів депортовано у Казахстан, Мурманську область і Сибір. Потім репресій зазнали українці, які брали активну участь у громадсько-просвітницькому та політичному житті. Протягом 2-ї половини 1940 р.–1-ї половини 1941 р. в Копичинцях заарештовані близько 40 осіб:

  • Зиновій Бабин (1917 р. н.),
  • Антон (1916 р. н.) і Діонізій (1908 р. н.) Безкоровайні,
  • Євстахій Доленга (1904 р. н.),
  • Леонтина Дурдель(р. н. невід.),
  • Петро Дутка (1914 р. н.), Олекса Зеленецький (1903 р. н.), Дем’ян Іванків (1916 р. н.), Володимир Киба (1914 р. н.),
  • Орест (1915 р. н.) і Ярослав (1917 р. н.) Мараки,
  • Лука Мартинишин (1903 р. н.),
  • Ярослав Палій (“Ланківський”, 1918 р. н.),
  • Богдан Пензівол (1914 р. н.),
  • Дем’ян Сагайдак (1916 р. н.),
  • Мирослав Сторожинський (1918 р.н.),
  • Зиновій Тешнер (1918 р. н.),
  • Данило Титор (1904 р. н.),
  • Мар’ян (1916 р. н.) і Тарас (1912 р. н.) Тихі,
  • Євген Турула (1915 р. н.),
  • Василь Фецак (1919 р. н.),
  • Дем’ян Хоростківський (1919 р. н.),
  • Володимир Шахмалич (1923 р. н.)
  • та інші,

були розстріляні у Чортківській та Уманській тюрмах.

Від 7 липня 1941 р. до 23 березня 1944 р. місто – під нацистською окупацією. У липні 1941 р. в Копичинцях випущено перше число газети “Воля” – органу окружної управи. В серпні 1941 р. гестапо почало арештовувати членів ОУН.

У 1942 р. заарештований та відправлений у концтабір Аушвіц повітовий провідник ОУН Ярослав Клим. Із середини 1942 р. розпочалися масові набори української молоді на роботу в Німеччину. Протягом 2-ї половини 1942 р. і 1943 р. ґестапо та кримінальна поліція (набрана з поляків) примусово відправили на роботу в Третій рейх більше 60 осіб із Копичинців.

Члени ОУН створювали загони самооборони, здійснили низку збройних акцій проти нацистської адміністрації, зі зброєю боролися проти польського підпілля, під час відступу німецьких військ роззброювали вояків вермахту.

З Копичинців до Червоної армії мобілізовано більше 250 українців, із яких 94 не повернулися додому. Загальні втрати мешканців міста у 2-й світовій війні з урахуванням трьох тисяч осіб єврейської і польської національностей – 4 тисячі з 11 тисяч мешканців міста, які проживали тут до початку війни.

У 1945 р. згідно з договором між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом Радянської України здійснено “добровільне” переселення українців з їхніх етнічних земель, що з волі Сталіна відійшли до Польщі, та поляків із України. З великої кількості жителів Копичинців польської національності (2,5 тис.) до Польщі не виїхало біля 25 родин.

У грудні 1945 р. міська боївка ОУН роззброїла станицю “стрибків” у Копичинцях, захопивши 4 кулемети, 7 автоматів, понад 30 карабінів, багато гранат, набоїв. Боївка брала участь у численних боях із військами НКДБ-МДБ, озброєними групами райпартактиву. Протягом 1943–1952 рр. загинули в УПА жителі Копичинців:

  • Іван (1903–1943), Павло (1920–1947) та Ярослав (1925–1947) Бульчаки,
  • Ярослав Вербний (1925–1946),
  • Євстахій Войтків (1923–1946),
  • Петро Гуменний (1926–1945),
  • Михайло Гусак (“Сомко”; 1923–1947),
  • Ярослав Демчук (“Вир”; 1921–1953),
  • Володимир (1921–1946) і Степан (1923–1946) Дмитерки,
  • Петро Доманський (1912–1945),
  • Микола Зорій (1923–1951),
  • Адам Котлюк (“Дзвін”; 1918–1947),
  • Василь (“Вихор”; 1914–1945) і Мирослав (“Арсен”; 1920–1945) Кузики,
  • Володимир Лаврушко (“Беркут”; 1922–1947),
  • Лесько Легкун (1913–1946),
  • Іван Маланюк (1916–1945),
  • Микола Марак (1923–1946),
  • Дем’ян Опир (1920–1945),
  • Володимир Савка (1918–1945),
  • Іван (“Ігор”; 1920–1946), Йосип (1925–1944), Михайло (“Орел”; 1923–1947), Остап (1927–1944) і Роман (1929–1947) Ухачі,
  • Микита (1917–1944) і Михайло (“Рись”, “Крук”; 1919–1947) Хоростківські,
  • Роман Шпікула (1920–1949),
  • Микола Штокало (1921–1944),
  • Мирослав Шустик (1923–1945).

Окрім того, 45 осіб заарештовано і засуджено до тривалих термінів ув’язнення, 19 осіб не повернулося з місць ув’язнення, 87 жителів міста депортовано до Сибіру.

Від травня 1963 р. до січня 1965 р. місто – Чортківського району; відтоді й донині – Гусятинського району. В 1963 р. до Копичинців переведено сільськогосподарський технікум бухгалтерського обліку. За роки радянської влади (1950–1991) у місті запрацювали нові підприємства:

  • фабрика гумових іграшок,
  • консервний завод,
  • міжколгоспна будівельна організація,
  • сільгосптехніка,
  • автопідприємство,
  • функціонували середня і восьмирічна школи (82 вчителі),
  • діяли лікарня на 175 ліжок із хірургічним, терапевтичним, дитячим, інфекційним та пологовим відділеннями,
  • поліклініка,
  • протитуберкульозний диспансер на 20 ліжок,
  • санітарно-епідеміологічна станція (загалом 96 медичних працівників).

У вересні 1988 р. у Копичинецькій середній школі № 2 вчитель історії Богдан Савка (1931 р. н.) створив Товариство української мови, згодом його осередки виникли в колективах усіх підприємств міста. 4 жовтня 1989 р. за активної участі членів ТУМ відкрито пам’ятник Т. Шевченку.

Наприкінці березня 1990 р. у Копичинцях створено осередок Народного Руху України (голова Богдан Зарембський). Того ж року головою міськвиконкому обрано Богдана Савку. 18 серпня 1990 р. перепоховано Українських Січових Стрільців (на міському цвинтарі насипано високу могилу). У вересні того ж року повернуто історичні назви вулицям міста. 19 серпня 1991 р. на Баворівщині відкрито й освячено, на місці знищеного, пам’ятник на честь ліквідації панщини у Галичині 1848 р.

23 серпня 1991 р. демонтовано разом із постаментом пам’ятник Леніну. У 1995 р. завершено газифікацію міста. 2002 р. Копичинці на Всеукраїнському конкурсі благоустрою малих міст України зайняли третє місце. У 2004 р. реконструйовано стадіон.

КОПИЧИНЦІ НА ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІЙ МАПІ ТЕРНОПІЛЬЩИНИ

ПАМ’ЯТКИ:

  • церкви:
    • Воздвиження Чесного Хреста Господнього (1630, дерев’яна) з дзвіницею (початок 18 ст., дерев’яна) – пам’ятки архітектури національного значення;
    • святого Миколая (1905, мурована),
    • Пресвятої Трійці (2006, мурована);
  • костел Успіння Пресвятої Богородиці (1805, мурований);
  • п’ять капличок;
  • пам’ятники:
    • Тарасові Шевченку (1948, реконструйований у 1989),
    • Климові Чічці-Андрієнку,
    • діячам ОУН та воякам УПА (1993),
  • меморіали:
    • Борцям за волю України (2007),
    • полеглим у німецько-радянській війні жителям міста (1965, скульптор С. Гончарик),
  • пам’ятний знак на честь скасування панщини (мармурова плита, відновлена у 1990);
  • символічні могили УСС (1990), воякам УПА (1993, з 37-а іменами та прізвищами);
  • поховання воїнів Червоної армії 1944 р. (1965, військове кладовище: братська могила, окремі поховання);
  • пам’ятні хрести на честь скасування панщини, заснування Братства тверезості (1901);
  • меморіальні таблиці:
    • до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка (на будинку кінотеатру, колишня приватна українська гімназія),
    • К. Чічці-Андрієнку (1994),
    • Борцям за волю України (1996, на приміщенні колишньої Копичинецької тюрми),
  • пам’ятний знак жертвам операції “Вісла” (2004).

Працюють школа-гімназія, ЗОШ 1–3 ступенів, навчальний центр № 112, Центр культури і дозвілля, два міських клуби, дві бібліотеки, музична школа ім. К. Чічки-Андрієнка, кінотеатр ім. Т. Шевченка, районна лікарня, амбулаторія загальної практики та сімейної медицини, дитячий садочок, народний театр ім. Б. Лепкого, музей театрального мистецтва Тернопільщини, музейна кімната пам’яті Борців за волю України, кімната-музей К. Чічки-Андрієнка, відділення зв’язку, ТзОВ “Будівельник” (виробництво тротуарної плитки), ПП “Масар-Агро”, ТзОВ “Зірка”, ПП “Тіма & Ко” (всі – виробництво ковбасних виробів), ТОВ “Адоніс”, пункт промивання вагонів, виправна колонія № 112, 76 торгових закладів.

У Копичинцях народилися

  • громадсько-політичні діячі:
    • Теодор Гаранчик (1890–1959),
    • Броніслава Лиса (1899–1993),
    • адвокат, публіцист, редактор Володимир Лисий (1893–1966),
    • посол рейхсрату Австро-Угорщини Михайло Петрицький (1865–1921),
  • дириґент, мати композитора, музикознавця, дійсного члена УВАН у США Івана Соневицького Ольга Ласовська-Соневицька (1902–1989),
  • краєзнавець Богдан Савка (1931 р. н.),
  • меценат Богдан Тешнер (1926 р. н.),
  • підприємець Володимир Тимчишин (1962 р. н.).
  •  учасники національно-визвольної боротьби:
    • провідник Копичинецького міського осередку ОУН Мирослав Кузик (1920–1944),
    • член ОУН (за дорученням Проводу УГВР – співорганізатор в американській зоні окупації Німеччини видавництва “Українська трибуна”) Ярослав Клим (1911–2002),
    • лікар Іван Малиновський (1909–р. см. н.).
  • підприємець, меценат Климентина Авдикович-Глинська (1884–1965),
  • письменники: Арсен Паламар (1936 р. н.) і Мар’яна Савка (1973 р. н.), поет у Канаді, учасник національно-визвольної боротьби Володимир Скорупський (1912–1985).

Копичинці – батьківщина:

  • військовиків: Я. Волошина і В. Романця; генерал-майора юстиції, заслуженого юриста України Богдана Палія (1945 р. н.);
  • адвоката, самодіяльної актриси Марії Лозинської (1921 р. н.);
  • правника, громадського діяча Валерія Дорохова (1957 р. н.);
  • доктора медичних наук, професора ТДМУ і ТНЕУ Оксани Кузів (1946 р. н.), лікарів, громадських діячів Володимира Ковальчука (1958 р. н.) і Луки Сафіяна (1869–1926);
  • кандидата геологічних наук, старшого наукового співробітника Українського науково дослідного геологорозвідувального інституту (м. Львів) Анни Волошин (1921–2004),
  • кандидата хімічних наук, співробітника НДІ азотної промисловості (м. Сіверськодонецьк) Романа Мушія (1932–2000),
  • хореографа, етнографа Мирослава Поморянського (1925–2002),
  • доктора філологічних наук, професора ТНПУ ім. В. Гнатюка Наталії Поплавської (1957 р. н.);
  • заслуженого журналіста України Маріана Шпікули (1938 р. н.),
  • лісника (директор природного заповідника “Медобори”) Михайла Музики (1957 р. н.),
  • релігійного діяча (митрополит Київський і всієї України, патріарший місцеблюститель УАПЦ від 2000 р.) Мефодія (у миру – Валерій Кудряков 1949 р. н.),
  • колекціонера, мецената у Канаді о. Ярослава Елиїва (1907–р. см. н.).

Тут народилися митці та спортсмени:

  • оперний співак, педагог Клим Чічка-Андрієнко (1885–1967),
  • оперна співачка Євгенія Ласовська (1904–1968),
  • музикант, дириґент, педагог Йосип Дочумінський (1912–1968),
  • музикант, актор, режисер Мирослав Побігущий (1914–1988),
  • режисер, актриса Руслана Савка (1967 р. н.),
  • композитор, музикознавець, поетка, журналістка і громадська діячка Оксана Стецик-Лиховид (р. н. н.),
  • актор, фотохудожник Тарас Іванків (1959 р. н.),
  • мистці-писанкарі у США Зенон Єлиїв (1919 р. н.), Таня Осадца (1926 р. н.), мисткиня у галузі скульптури, малярства, кераміки Ака Перейма (1927 р. н.),
  • кераміст, педагог Іван Черниш (1895–1975),
  • художниця, педагог, громадська діячка в Австралії Мстислава-Іванна Чорній (1933 р. н.),
  • вишивальниця Марія Зарембська (1939 р. н.),
  • шахіст, міжнародний гросмейстер Василь Іванчук (1969 р. н.),
  • біатлоністка Людмила Сагайдак (1983 р. н.).

Копичинці є також батьківщиною для:

  • польських діячів науки і мистецтва:
    • мовознавця, лексикографа, славіста Францішека Славського (1916–2001),
    • історика церкви Тадеуша Ґромніцкого (1851–1939),
    • піаніста, дириґента, композитора, музикознавця, педагога Владислава Вшелячинського (1847–1896),
    • актора і режисера Станіслава Дачинського (1892–1964)
  • єврейського політичного діяча (член кнесету 1949–1961, міністр оборони Ізраїлю 1954–1955) Пінхаса Лавона (1904–1976).

У Копичинцях минули дитячі та юнацькі роки (1941–1957) лікаря-інфекціоніста (з 1998 р. – президент Асоціації інфекціоністів України), доктора медичних наук, професора, проректора з наукової роботи ТНМУ ім. І. Горбачевського в 1983–2004 рр., заслуженого діяча науки і техніки України, члена-кореспондента НАМНУ, голови Тернопільського обласного осередку НТШ (з 2002 р.) Михайла Андрейчина (1940 р. н.).

У місті працював режисер і актор, заслужений діяч мистецтв України Орест Савка (1939 р. н.).

На північній околиці м. Копичинці є загальнозоологічний заказник місцевого значення “За Броварем” – діюча ділянка з охорони, збереження та відтворення мисливської фауни. На східній і західній околицях міста ростуть ліси.

У 2001 р. видано книгу Б. Савки “Копичинці. Мандрівка через століття”.

Джерело

Куцинда, І. Копичинці [Текст] / І. Куцинда, Б. Савка, В. Щавінський// Тернопільщина. історія міст і сіл у 3 томах. Т 2. — Тернопіль : Терно-граф, 2014. — С. 24—31 : фот.

Рекомендовані публікації

Залишити коментар

Цей сайт захищений reCAPTCHA і застосовуються Політика конфіденційності та Умови обслуговування Google.

Contact Us

We're not around right now. But you can send us an email and we'll get back to you, asap.

Not readable? Change text. captcha txt