Звиняч, Чортківський район, Тернопільська область

Україна, Тернопільська область, Чортківський район, с. Звиняч. Село розташоване на правому березі р. Серет, за 27 км. від райцентру і 15 км. від найближчої залізничної станції Білобожниця. Територія – 4,42 кв. км. Дворів – 292. Населення – 890 осіб (2014). Географічні координати: 49° 07´ пн. ш. 25° 41´ сх. д.

Перша письмова згадка датована 1549 роком. Польський археолог Б. Януш на підставі знайдених у
селі бронзових речей припустив, що це було одне з поселень культури ранньої доби бронзи. Поблизу Звиняча виявлено археологічні пам’ятки трипільської, комарівсько-тшинецької, черняхівської, празької та давньоруської культур, римські монети.

Поля на південь від села, що звалися «За могилою», розташовувалися біля високого (6–7 м) і широкого горба. За переказами, це була висипана козацька могила. У 1930-х рр. могилу розорали. Під час польових робіт знаходили уламки шабель, знахідки не збереглися.

На звиняцьких полях, біля шляху на захід від села, була менша могила, на якій стояв кам’яний, так званий Павелків, хрест. Від часів панщини в селі залишилася пам’ятка «Червоні ворота» – біля фільварку Мисловського; тут стояв великий камінь, на якому, за переказами, карали батогами селян, які провинилися перед дідичем. Від слідів крові, що були наслідком побиття, це місце названо «Червоними ворітьми».

Іншою пам’яткою з тих часів був залізний «хрест долі» на гранітній основі; його на горбі при дорозі між церквою і читальнею поставили селяни на пам’ять про скасування панщини в 1848 р. У 1960 р. цей хрест перенесли і встановили біля церкви, а на його місці споруджено пам’ятник Т. Шевченкові.

При битій («цісарській») дорозі на городі Антона Герасимовича зберігся кам’яний хрест. Сьогодні є в селі й інші пам’ятні хрести: українського козацтва (віднов. 1991), з нагоди проголошення незалежності України (1992), 450-річчя села (1999), 1000-ліття хрещення Русі (1988), на спомин св. Місії (1995).

Побутують різні перекази про назву села. На їх підставі О. Фіголь вважав, що назва Звиняч походить від «дзвонів», тобто хтось із перших поселенців виливав дзвони. За іншою версією, цим ремеслом займалися ченці Звиняцького монастиря, які перейшли туди в 16 ст. із села Угорники (нині Івано-Франківської обл.).

Перед Другою світовою війною над написанням історії Звиняча працював його уродженець о. Іван Панчишин, який тривалий час збирав матеріали та документи і записував перекази; йому допомагали о. Степан Фіґоль і теолог Федір Панчишин, а також історик о. Теофіл Коструба; всі ці матеріали пропали під час війни.

На початку 18 ст. у Звинячі було 2 церкви. Одна з них – святої Параскеви – церква монастиря оо. Василіян, що був розташований у східній частині села, на порівняно високій, залісненій і неприступній горі (званій Кутом) на правому березі Серету.

Ігуменом монастиря на початку 18 ст. служив ієромонах Никифор Сколкин, «Намісник Катедри Львовской, Ігумен обителі святой Звиняшской». Звиняцький монастир функціонував до 1785 р. і згідно з реформою австрійського цісаря Йосифа II був ліквідований; його ченці, за переказами, перейшли до василіянського монастиря в с. Улашківці, передавши частину богослужбових книг із храму св. Параскеви до згаданої сільської церкви Різдва Пресвятої Богородиці, яка діяла до 1790-х рр.

У селі був дерев’яний храм Різдва Пресвятої Богородиці, зведений біля цвинтаря, в Ксєнджім саду. У 1792 р. за допомогою дідички Катерини Мисловської закінчено зведення мурованої церкви Вознесіння Господнього, до якої з попереднього храму було передано церковне майно, зокрема богослужбові книги. Храм стояв 120 років – до 1912 р.

У 1904 р. дідич Йосиф Мисловський спорудив мурований костел, який насправді служив за гробницю його родини (у 1960-х рр. переоблаштований на паровий млин). 1912 р. попередню церкву розібрано, і на її місці почато будову мурованого храму в бароковому стилі (закінчено в 1921 р.).

У селі діяли філії товариств «Просвіта», «Січ», «Луг», «Союз Українок», «Сільський господар», «Рідна школа», «Відродження»; кооператива, збіжевий шпихлір, три корчми. Від половини 19 ст. функціонувала 2-класна народна школа з українською мовою навчання, розташована в громадській канцелярії, згодом – у власному мурованому будинку біля церкви. При сільській читальні існувала досить велика бібліотека, що її основою була книгозбірня о. М. Галущинського.

У селі споруджено пам’ятники Т. Шевченку (1964) та воїнам-односельцям, полеглим у Другій світовій війні (1965), насипано могили УСС (1990) та воякам УПА (1992).  Діють ЗОШ І-ІІ ступ., будинок культури, бібліотека, ФАП.

У 3винячі народився громадський діяч М. Галущинський, громадський діяч у Канаді І.Гринчишин, поет у Канаді /. Збур,, акад. С. Костишин, архітектор М. Федик, проф. Д. Штогрин.

Олекса Васенський (1862—1947) — священик, громадський діяч; Олекса Волянський (1862—1947) — священик, етнограф, культурно-освітній діяч; Іван Галущинський (1882—1944) — педагог, громадсько-освітній діяч; Микола Галущинський (1883—1958) — правознавець, громадський діяч у Канаді; Михайло Галущинський (1878—1931) — педагог, військовик, публіцист, культурно-освітній і громадсько-політичний діяч; Василь Градовий (нар. 1951) — композитор, співак, релігійний та громадський діяч; Іван Гринчишин (1888—1934) — педагог, громадський діяч у Канаді; Іван Збура (1860—1940) — поет у Канаді; Степан Костишин (нар. 1932) — академік, учений у галузі біології, довголітній ректор Чернівецького державного, нині національного університету ім. Ю. Федьковича; Василь Мальований (1894—1916) — учасник національно-визвольних змагань; Іван Трилінський (1927—2013) — вчений-філолог, професор, літератор, громадський діяч; Михайло Федик (нар. 1950) — заслужений архітектор України; Степан Фіґоль (1897—1969) — релігійний, військовий та громадський діяч; Дмитро Штогрин (нар. 1923) — професор Іллінойського університету (США), літературознавець, бібліограф, редактор, журналіст, громадський діяч;
Йосиф Ясенчук (1893—1970) — господарник, громадський діяч, літератор (Канада).

Джерело

Мельничук, Б. Звиняч [Текст] / Б. Мельничук,  М. Федечко //Тернопільщина. Історія міст і сіл [Текст] : у 3 т. Т. 3. — Тернопіль, 2014. — С. 472—475 : фот.

Article Source

Автор:

Даний автор додав 1712 публікацій.

Залишити відповідь