Вишневецький Михайло Олександрович

Вишневецький Михайло Олександрович (1529, м-ко Вишнівець — 15 /16 жовтня 1584, м. Київ) — князь, військовий та державний діяч руських земель Великого князівства Литовського. Князь волинський. Старший Війська Запорозького реєстрового, гетьман українського козацтва, сенатор Речі Посполитої. Йому присвячена поема «Epicedion».  Двоюрідний брат Дмитра Вишневецького. Батько Олександра, Юрія та Михайла Вишневецьких, дід Яреми Вишневецького.

Він появився на історичній арені в 1569 році, в досить сприятливу для Речі Посполитої пору – добу унії та час певного порозуміння Польщі зі своїм одвічним ворогом Московією. Після смерті гетьмана Венжика Хмельницького козаками був обраний гетьманом князь Михайло Вишневецький (1569—1574). Був гетьманом України, який уперше в історії одержав від польського короля булаву і клейноди як правитель України.

Тоді турки й татари взяли в облогу Астрахань, яка до загарбання московітами була татарським містом. Не маючи змоги визволити обложених, московський цар звернувся по допомогу до поляків. Відмовити вони не могли, оскільки невдовзі перед цим московіти повернули Польщі Полоцьк. Тому вирішили вирядити в похід українських козаків.

Очолити військо Сигізмунд-Август наказав Михайлу Вишневецькому, що був старостою черкаським та канівським. При цьому формувати експедиційний корпус князеві довелося самому. Основу його, як відомо, становили полки реєстрових та городових козаків, що базувалися в районі Черкас і Канева.

На Запоріжжі до них приєдналася частина низового козацтва, а вже в прикордонних із Московією степах корпус поповнився кількома полками «охочекомонних», тобто козаків, що жили по прикордонню власним коштом і мали од держави лише часткову підтримку.

Точна чисельність корпусу невідома, але, очевидно, козаків було досить, щоб князь почувався в приволзьких степах не менш упевнено, ніж турки й татари. Дійшовши до Волги, князь Вишневецький не квапився до нападу на два великі, добре укріплені ворожі табори – віддав перевагу тактиці виснаження. Нагледівши відповідну місцину на правому березі Волги, князь і собі заклав табір – з валами, окопами й артилерійськими редутами…

Аналізуючи історичні джерела, в яких йдеться про цю битву, починаєш розуміти, що М. Вишневецький був справді талановитим полководцем. Не маючи переваги ні в живій силі, ні в артилерії, він зумів переграти ворогів суто психологічно.

Для початку вирішив привчити турків і татар до власного – козацького – «розпорядку дня»). З ранку до вечора його роз’їзди наскакували на обидва табори, але палили з мушкетів ніби для розваги – поцілять одного-десятого, та Й навтікача. Те саме робили й гармати – дадуть кілька залпів, та й примовкнуть. А сам князь виводив щодня кілька полків кавалерії, вдаючи атаку на турецькі позиції. Саме турецькі, не чіпаючи татар.

Після кількох днів такої неприхованої дресури, турки, хоч і мали втрати від мушкетних та гарматних обстрілів, повірили, що це все – лише демонстрація сили, за якою криється щось більше. Того Вишневецькому й треба було.

Дочекавшись, поки підійдуть незначні загони московітів, що теж були передані під його команду, князь послав одного зі своїх офіцерів з таємним дорученням до міста. Зумівши прослизнути крізь ворожі пости, він добувся до фортеці, щоб передати наказ Вишневецького: гарнізонові Астрахані вийти на світанку з міста й атакувати турецькі позиції, вдаючи спробу пробитися до козаків. А допоміжним російським полкам було наказано о тій самій порі атакувати татарський табір. І теж тільки для того, щоб відвернути увагу турків.

Сам же Вишневецький повів на турецький табір майже всю свою кінноту. Але вишикував її так, що поза нею всередині півкола, ховалася велика фаланга піхоти. Не помітивши її, турки вирішили, що це козаки знову виїхали на свою щоранкову«прогулянку», і замість цілим табором стати до оборони, кинули неабиякі сили на допомогу постам, що облягали фортецю і тепер відбивали вилазку гарнізону.

Цим і скористався князь Вишневецький. Зрозумівши свою помилку, турки зібрали все, що лишалося в шанцях під фортечними стінами, й кинулися визволяти табір. Козацькі гармати так влучно переполовинили їхні лави, що кіннота й піхота досить легко погнала рештку турецького війська до табору татар. А дорогою на нього напали ще й московіти з допоміжних полків та самі астраханці.

Наказ короля було виконано: козаки повернули Астрахань московітам. Турки ж уночі знялись у бік Азовського моря, а татари їх прикривали. Що ж до козаків, то вони не кинулись навздогін — на те королівського веління не мали.

М. Вишневецький взяв велику здобич, яку поділив між своїм військом та московським, чим викликав велике незадоволення запорожців. Козаки почувались настільки тяжко скривдженими, що понад п’ять тисяч з них кинули табір Вишневецького й рушили в Україну окремим загоном. Та коли вони добулися Дону, їм сподобалась одна зручна для табору та поселення, а отже й для оборони, коса поблизу Азова. Оскільки серед бунтарів виявилося чимало вихідців із Черкас та їх околиць, то й місто, що його вони заснували тут, назвали Черкеськом.

Трохи облаштувавшись на новому місці, українські козаки запросили до себе донських, що невеличким гуртом таборилися в містечку Донському і теж мали поміж себе чимало українців. Через якийсь час на Дон, дізнавшись про те, що там уже є українське козацтво, прийшов ще один козацький кіш. Так і започаткувався новий етап розвитку донського козацтва, що його, хоч і не безпосередньо, а все ж можна пов’язати з іменем гетьмана, князя Михайла Вишневецького.

У 1574 року король відрядив його з дипломатичною місією за межі Речі Посполитої – чи то з бажання справді дати перепочинок від походів, чи з небажання бачити й надалі на чолі впливових прикордонних староств досвідченого воїна, який, попри конфлікт під Астраханню, все ж не втратив авторитету серед козацтва. Можливо, бралося також до уваги й те, що гетьман неабияк прислужився московітам, і вони могли стати союзниками козаків у боротьбі проти корони…

У 1575 року польський престол обійняв семиградський князь Стефан Баторій. Він, зваживши на помилки своїх попередників, які завше ставились до українських козаків, особливо запорожців, із недовірою і часто конфліктували з ними, вирішив нормалізувати становище.

Князю Михайлу Вишневецькому знову приділили староства Черкаське й Канівське, а на посаді гетьмана він замінив померлого Юрія Язловецького. Основне завдання реєстрового козацтва визначалося чітко: «Всіх непокірних упокорювати, ловити і знищувати, як ворогів корони». І справді, більшість повстань поляки придушували згодом шаблями реєстровиків.

У 1579 році князь М. Вишневецький, разом з князем Василем Костянтином Острозьким, в складі частин війська короля Стефана Баторія пішов походом на Московське царство, зайняв Сіверщину, брав участь у взятті Стародуба, Чернігова — його взяти не змогли, тому підпалили — та інших фортець.

Зазнавши невдачі в облозі і з’ясувавши, що війська не готові до тривалої війни взимку без відповідного спорядження, поляки підписали 15 січня 1582 року договір з Московією про перемир’я на 10 років.

За мирної доби, як відомо, талант полководців пригасає. Пригас він і в Михайла Вишневецького, який, хоч і далі боронив південноукраїнські землі від кримських татар, проте якимись особливими походами та битвами не відзначився. Хіба що взяв активну участь у придушенні повстання Наливайка. Проте й того, що ми знаємо про князя, гетьмана реєстрового козацтва Михайла Вишневецького досить, щоб говорити про нього, як про видатного воєначальника.

© Сушинський, Б.І. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV – XIX століть. Том 1: Історичні есе. Одеса, 1998.

За значні військові заслуги 1580 року введений до сенату Речі Посполитої, після чого передає Канівське та Черкаське староства синові Олександрові. Посади старости канівського і черкаського зберіг до смерті. 1580 р. став каштеляном брацлавським, 15 березня 1581 воєводою київським. Був воєводою київським, комендантом (каштеляном) Київського замку.

Разом з дружиною — Гальшкою Юріївною Зенович — залишив добру пам’ять як фундатор трьох православних монастирів.  У шлюбі в нього народилось 5 дітей:

  • Олександр (р.н.н. — Стамбул, 1594) — староста черкаський, канівський, корсуньський, лоївський. Одружений з Оленою Єловицькою (р.н.н. — 1587).
  • Михайло (1588—1619) — староста овруцький.
  • Юрій (р.н. невідомий — 1617/18) — каштелян київський.
  • Марина Вишневецька — дружина стольника полоцького Теодора Горського.
  • Софія Вишневецька (р.н.н. — до 1595) — дружина підскарбія надвірного литовського Івана Остафія Тишкевича (†1631).

За даними Афанасія Калнофойського, помер о 2-й годині ночі з понеділка на вівторок 16 жовтня 1584, був похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, існував його надгробок з епітафією.

Джерела:

Кривенко, І. Олександр та Михайло Вишневецькі — будівничі України [Електронний ресурс] / Ірина Кривенко // Велика епоха. — Режим доступу: http://www.epochtimes.com.ua/ukraine/culture/oleksandr-ta-myhajlo-vyshnevecki-budivnychi-ukrainy-71666.html (11.04.2017).

Михайло Вишневецький [Електронний ресурс] // Козацька рада. — Режим доступу: http://webdesign.vntu.edu.ua/work/kaplun/——————–.html (11.04.2017).

Сушинський, Б.І. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV – XIX століть [Текст] / Б. І. Сушинський. — Том 1: Історичні есе. — Одеса, 1998. — Режим доступу: http://politics.ellib.org.ua/pages-10578.html (11.04.2017).

Шевчук, В. Козацька держава як ідея у системі суспільно-політичного мислення XVI-XVII ст. [Текст]  /В. Шевчук. Т. 1. — Київ, 2007.

Шиян, Л. Вишневець і князі Корибут-Вишневецькі [Текст] / Л. Шиян. — Тернопіль, 2006.

Article Source

Автор:

Даний автор додав 2620 публікацій.

Залишити відповідь