Лянцкоронський Кароль Антоній

Лянцкоронський Кароль Антоній  (пол. Karol Antoni Lanckoroński, нім. Karl Graf Lanckoroński(-Brzezie); 04.06.1848, Відень — 15.07.1933, там само) — граф, польський мистецтвознавець, колекціонер, письменник, мандрівник, спадковий член Палати Панів в австрійській Державній Раді, віце-президент Організації Культурної Оборони в Галичині, кавалер ордену Золотого Руна, мальтійський кавалер. Доктор права. Власник маєтків у Східній Галичині (Розділ, Комарно, Ягільниця), Королівстві Польськім і Штирії.

Рід Лянцкоронських прийшов на Поділля ще у XVI столітті, коли Гієронім Лянцкоронський одружився з Анною Іскрицькою з Ягільниці.  Його син, Станіслав, отримав в 1581 році від короля Стефана Баторія привілей проведення у Ягільниці ярмарків на Зелені Свята та св. Миколая.

Станіслав окрім Ягільниці володів ще й десятком інших сіл на Поділлі і титул Галицького каштеляна. А от титулом Руського воєводи та Великого коронного гетьмана – королівський двір оцінив  іншого Станіслава Лянцкоронського, з чиїм ім’ям пов’язують будівництво мурованого замку у Ягільниці.

Лянцкоронські були пов’язані з Ягільницею насамперед господарськими інтересами. Містечко поступово втрачало роль «фамільного гнізда» й величезний Ягільницький замок ставав непотрібним. Після першого розподілу Речі Посполитої його було передано австрійській державі.  А в 1817 року тут запрацювала державна тютюнова фабрика.

Проте Лянцкоронські продовжували розвивати господарську діяльність у Ягільниці. Чи не найбільше до цього доклався граф Кароль (Карл) Лянцкоронський гербу Задора (1848 – 1933). У ягільницькиму маєтку він послідовно розвивав аграрне виробництво. Для візитів панської родини тут було облаштовано лише невеликий лісовий палацик у лісі Білавина.

Господарська діяльність вочевидь не захоплювала Лянцкоронського, але управляв він своїми маєтностями відповідально й ефективно.  У 1890 р. загальна площа галицьких маєтків Кароля Лянцкоронського сягала 35186 моргів землі (1 морг дорівнював 0,57 га), з яких 12590 займали ліси, 22596 – інші землі.

Ягільницький ключ охоплював землі довкола містечок Ягільниці та Улашківців, а також села Антонів, Хом’яківка, Долина, Нагірянка, Мухавка, Свидова, Сосулівка, Ягільниця Стара, Росохач, Салівка, Шульганівка і Заболотівка.

Адміністративним центром маєтку було містечко Ягільниця, що на той час входило до Чортківського повіту. Тут наприкінці ХІХ століття налічувалося до трьох тисяч мешканців.

Адміністрація маєтків Лянцкоронських була доволі компактною – особливо у порівнянні із сучасним стандартами. Найвищою інстанцією було Головне управління маєтків, котре знаходилося у м. Комарно (нині у Львівській області). До його штату входили уповноважений (pelnomocnik), адвокат, рахівник та касир.

Наступною інстанцією була ключова адміністрація (адміністратор ключа, касир та рахівник ключовий), що управляла всіма напрямками господарства на території ключа. Керівництво фільварками здійснювали економи, практиканти, гуменні, польові, наглядачі за виконанням робіт.

Від рангу чиновників та фахівців залежала і заробітна плата. Найвищою на 1886 р. вона була в уповноваженого Адама Ноеля і становила 8000 злотих ринських щороку. Річна зарплата адміністраторів ключа коливалася в межах 2500–3000 зл.р., адміністратори фільварків отримували 400–500 зл. р. щорічно.

Повага до законності та правопорядку демонструвалася Лянцкоронськими не лише у декларації фамільного герба, але й у буденних господарських справах. За перших проявів свавілля чиновників присікалося. Так, наприклад, у 1898 р. було звинувачено у привласненні грошей касира ключової каси Ягільницького маєтку Янушовського. У 1914 р. розслідувалася справа адміністратора ключа Зигмунта Кубельки, звинуваченого у безгосподарності й нецільовому використанні коштів маєтку.

Повага до освіченості та наукового ведення господарства також простежувалася у веденні господарства: так для підготовки і підвищення кваліфікації фахівців Лянцкоронський заснував у Ягільниці рільничу школу та виділив для неї поля й будівель на суму близько 16 тис. корон. Це був перший у повіті навчальний заклад, де можна було отримати спеціальну освіту.

Під час Першої світової війни навчальні приміщення школи зазнали значних руйнувань. У повоєнний час їх було передано державі та відбудовано. Однак роботу рільничої школи не було відновлено. У 20-х роках тут розмістився адміністративний центр одного з найбільших у країні закладів вирощування тютюну – Польської тютюнової монополії.

Організаційним центром аграрного виробництва у маєтку був фільварок – комплекс житлових і господарських будов, тваринницьких ферм, угідь та майстерень, на яких велося господарство із застосуванням найманої праці. У ключі Ягільниця налічувалось 14 фільварків.

У Ягільницькому маєтку спеціалізувалися на культивуванні зернових культур. З технічних вирощували переважно льон, тютюн та ріпак. З 1901 р. вирощували цукровий буряк. Крім того, у Нагірянці у 70-х роках ХІХ століття було закладено сад, відомий за іменем його засновника як «сад Францішка Розвадовського».

Кароль Лянцкоронський також мав намір розпочати будівництво цукрового заводу у Ягільниці. Для цього, весною 1913 р. він запросив директора Ланьцутської ординації графів Потоцьких, агротехніка Францішека Каменського.

Невдовзі Каменський у своєму звіті повідомив графові про доцільність заснування цукрового заводу в Ягільниці та його потенційну високу рентабельність. Проте через початок Першої світової війни будівництво заводу так і не розпочалося.

Рільництво у Ягільницькому маєтку в усі роки залишалося високоприбутковим. Приміром від реалізації продуктів рослинництва було отримано: 1885 р. – 54233 зл.р., 1889 р. – 65607 зл.р.

Власник не скупився на витрати для модернізації господарств та покращення якості земель. Так лише у 1901 р. на проведення робіт з меліорації полів, лук та пасовиськ ним було затрачено 16838 корон. Впроваджувалися раціональні методи обробітку землі, зокрема, застосування сучасних багатопільних сівозмін, внесення добрив, меліорації.

Органічною складовою господарства було тваринництво. У фільварках довкола Ягільниці розводили волів, корів, овець. У Нагірянці було налагоджено селекцію верхових та тягових коней – у тому числі для потреб війська. Найбільшу статтю прибутку господарство отримувало від продажу волів.

Значну частину зерна та худоби, вирощених у фільварках маєтку продавали на ярмарку у містечку Улашківці, що розпочинався щорічно на св. Івана, 7 липня і тривав впродовж двох тижнів. Улашківський ярмарок збирав купців з цілої Галичини.

Тут працювала офіційна зернова біржа, на якій власники продавали десятками та сотнями вагонів збіжжя та інші продукти своїх господарств, укладали на угоди доставку продукції на наступний рік.

Але адміністрація маєтків шукала виходу й на зовнішні ринки. У листі від 4 вересня 1879 р. уповноважений маєтків Адам Ноель повідомляв Карла Лянцкоронського: «В половині поточного місяця відбудеться перший Міжнародний зерновий ярмарок у Львові – на який я зголосився на продаж пшениці і іншого збіжжя з ключа Ягільницького».

Якісно новий етап у розвитку зовнішнього ринку, зростання виробництва у Східній Галичині започаткувало будівництво залізничних шляхів. З появою залізниць у маєтках Кароля Лянцкоронського з’являються перші у нашому краї парові плуги, пилорами, двигуни, віялки, соломорізки, молотарки, сіялки, жатки тощо. Разюче розширився ринок збуту продукції маєтку, головним чином зерна, борошна та деревини.

Упродовж другої половини ХІХ – на початку ХХ ст. у великих земельних володіннях поширилася підприємницька оренда – в оренду здавалися цілі фільварки, земля, млини, гуральні, будинки. Не встояв проти віянь часу і Лянцкоронський. У 80-х рр. ХІХ ст. у Ягільницькому ключі дев’ять фільварків – Свидова, Стара Ягільниця, Росохач, Сосулівка, Мухавка, Антонів, Казимир, Ельжбетин і Ланки здавалися в оренду, що складало 39,6 % від загальної площі земель маєтку.

Термін оренди фільварків в маєтках К. Лянцкоронського коливався від 6 до 12 років. Деякі орендарі орендували одночасно декілька фільварків та промислові підприємства. У 1914 р. в орендаря Абіша Трейстера у користуванні одночасно перебувало три фільварки – Антонів, Казимир і Ягільниця Стара.

Найдовше, 18 років, він орендував фільварок Казимир, 8 років – Ягільницю Стару і Антонів – рік. За орендованих 523 морги у Казимирі він сплачував 14000 кор. чиншу в рік, за 800 моргів в Ягільниці Старій – 28 тис. кор., за 800 моргів у Антонові – 35300 кор. Практикувалася й дрібна селянська оренда, коли землі – переважно пасовиська та луки, меншою мірою рілля – здавалися в оренду безпосередньо селянам-землеробам.

На території Ягільницького ключа діяло дві гуральні, броварня, кілька водяних млинів, пекарень і цегельня. Стаття прибутку становила 42351 кор., тобто 9,6 % від загального прибутку Ягільницького ключа.

Карл Лянцкоронський у 1913 році уклав контракт про здачу в оренду в Улашківцях двох водяних млинів, двох складів, помешкання та городу терміном на 6 років. Річний чинш становив 19 тис. корон.

З 1908 року гуральні у селах Свидова і Шульганівка здавались в оренду Менделю Маргулісу з річним чиншем 11807 корон. Цегельня у Ягільниці забезпечувала потреби самого маєтку, частина цегли йшла на продаж.

Управління приватними лісами Лянцкоронських було зосереджено у графському надлісництві у Комарні. У лісах Білавіна та Галілея, що були власністю Лянцкоронських, була представлена лише лісова охорона.

У міжвоєнній Речі Посполитій Лянцкоронські позбулися шляхетських привілеїв, втратили й більшу частину земельної власності. Спадкоємцем решток родинних маєтностей на Поділлі став старший син Кароля (від першого шлюбу) – Антоній Лянцкоронський.

У 1926 році, під час земельної реформи, запровадженої польською владою, було виставлено на примусовий продаж колишні графські землі загальною площею біля 900 га з усією нерухомістю: у Старій Ягільниці, Свидовій, Сосулівці, Заболотівці, Антонові, фільварки Ельжбетин, Казимир, Ланки.

Втім матеріальний спадок колишнього господарства Лянцкоронських значною мірою було збережено його численними новими власниками впродовж наступних років. Навіть перша радянська колективізація 1939 – 41 років не встигла розвалити стару систему господарювання.

Колишні фільварки Лянцкоронських існували й у роки нацистської окупації. Не найгірші часи переживали окремі підприємства, створені ще Лянцкоронськими – то й же Ягільницький кінзавод – і у часи партійно-колгоспної системи.

За своє життя граф був членом Верхньої палати Державної Ради у Відні, віце-президентом Організації охорони культурної спадщини, особистим радником цісаря Франца-Йосифа, кавалером ордену Золотого Руна… Мав почесні звання дійсного члена Академії Наук у Відні, доктора honoris causa Берлінського та Ягелонського університетів.

Приятелював із Огюстом Роденом,  Райнером Марією Рільке та Гуго фон Гофмансталем, Яцеком Мальчевським… Його приватна віденська колекція творів мистецтва вважалася однією з найбагатших у Європі.

Старанням Лянцкоронського також завдячують збереженням численні пам’ятки археології, історії та архітектури у Греції, Малій Азії, Італії, Австрії та Польщі, куди він споряджував за власний кошт численні пошукові експедиції.

Враження від наукових експедицій описав у власних книжках, найбільш відома з них – «Довкола світу 1888 – 1889 враження, погляди» . Як співорганізатор і член найвищих австрійських відомств в справах культури долучився до утворення на терені всієї держави установи, яка опікувалася пам’ятками історичної спадщини, а також сучасної реставраційної служби.

Біографи досі називають його «останнім гуманістом європейської аристократії» . Подекуди навіть йдеться про період у культурному житті на широкому східноєвропейському просторі межі ХІХ – ХХ століть, як про «епоху Кароля Лянцкоронського».

Граф володів десятком мов: від латини і давньогрецької – до польської і української. Був двічі одружений: від першого шлюбу мав сина Антонія, від другого – доньок Кароліну та Аделаїду.

Сучасники згадували його, як статечного чоловіка велетенського зросту, із високим чолом, пишною рудою – «лев’ячою» – бородою та королівськими манерами. Помер Кароль Лянцкоронський у Відні 15 липня 1933 року.

Друга світова війна і повоєнні часи глибоко зруйнували справу цілого його життя. Частину колекції живопису та скульптури з віденського палацу Лянцкоронських було конфісковано Германом Герінгом.

Навесні 1943 року конфісковані віденські колекції – серед них колекція Лянцкоронського – почали перевозити по рейху. Нарешті, частина картин з віденського палацу опинилася в соляній шахті неподалік від Зальцбурга.

Їх було врятовано завдяки ентузіазму кількох людей, працівників шахти. Але насамкінець знамениту колекцію Лянкоронських було розпорошено по різних музеях. До того ж через сильне руйнування віденський палац Лянцкоронських розібрали у повоєнний час.

Джерела:

Бубернак, С. І. Таємниці Ягільницького замку (Чортківський район Тернопільська область) [Текст] / С. І. Бубернак // Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції “Краєзнавча музеологія: минуле, сьогодення, перспективи” : (до 100-річчя Терноп. обл. краєзнавчого музею) / Терноп. обл. краєзн. музей. — Тернопіль, 2013. — С. 128-132.

Бубернак, С. Ягільниця [Текст] / С. Бубернак, Б. Мельничук // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль, 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 680.

Бубернак, С. Ягільниця [Текст] / С. Бубернак, Б. Мельничук, М. Федечко // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. — Тернопіль, 2014. — T. 3 : М — Ш. — С. 525—528.

Степаненко, А. Кароль Лянцкоронський, як виявляється, був не лише «останнім гуманістом європейської аристократії»  [Електронний ресурс]  / А. Степаненко // Гельсінська ініціатива — XXI.   [Чортків,  [?]. — Режим доступу: http://21.helsinki.org.ua/index.php?id=1435575814, вільний.

Karol Lanckoroński [Електронний ресурс] // Fundacja Lanckorońskich.  Режим  доступу:  http://fundacjalanckoronskich.org/historia, вільний.

Article Source

Автор:

Даний автор додав 1091 публікацій.

Залишити відповідь