ЛЕВИЦЬКИЙ Кость Антонович

ЛЕВИЦЬКИЙ Кость Антонович (18.11.1859, м. Тисмениця Станіславівського повіту, нині районний центр Івано-Франківської області — 12.11.1941, м. Львів) — адвокат, доктор права, державний, громадсько-політичний, культурно-освітній та економічний діяч, публіцист, редактор, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1885), почесний член товариства «Просвіта», голова Української національно-демократичної партії (1907-19), депутат парламенту Австро-Угорщини (1907-11; 1911-18), посол Галицького сейму (1908-13; 1913-14), у період Західно-української народної республіки – віце-президент Української Національної Ради, голова уряду ЗУНР, міністр фінансів. 

Народився 18 листопада 1859 p. у м. Тисмениці, тепер Івано-Франківської області. Після закінчення Тисменицької школи навчався в Станиславівській гімназії (1869—1878). Одразу з початком навчання в гімназії бере активну участь в діяльності молодіжної «Громади», а в старших класах стає одним з її керівників, особливу увагу приділяє поширенню видань «Просвіта» серед гімназистів і простого люду.

Правничу освіту здобув на юридичному факультеті Львівського університету (1878—1882). На першому курсі навчання вступає до «Академического кружка» – українського студентського товариства москвофільської орієнтації. Не поділяючи політичних поглядів цього товариства, залишає його і з 1880 року бере активну участь в діяльності українського студентського товариства народовського напрямку «Дружній лихвар», ж е з його ініціативи змінило назву на «Академічне братство».

Брав участь у першому в Галичині студентському вічі, яке відбулося 17 вересня 1880 р. в Коломиї за участі делегатів від українських студентських товариств: віденської «Січі», чернівецького «Студентського союзу», львівських «Дружнього лихваря» та «Академічного братства».

Дружні стосунки з студентським товариством «Академічне братство» підтримував і після закінчення навчання: його, як почесного гостя, запросили на друге студентське віче, яке відбулося 7 серпня 1884 р. у Коломиї.

Під час віча закликав студентів бути патріотами України, оскільки «наша будучність лежить в руках тої молодої громади, з грудей котрої виливаються… поважні і чисті почуття любові і посвячення до всього, що своє та рідне».

У 1881 р. при «Дружньому лихварі» створено перше українське правниче товариство «Кружок правників», найважливішим завданням якого було «організовувати українських студентів-правників, ж майбутніх свідомих оборонців прав та інтересів українського народу».

Разом з Євгеном Олесницьким, Андроніком Могильницьким, Андрієм Чайковським та Григорієм Дзеровичем увійшов до складу першого керівного органу товариства. Його перший виступ на гуртку «Про Руську Правду» був опублікований в часописі «Зоря» (1882).

Опікувався «Кружком правників» професор цивільного права Львівського університету Олександр Огоновський, а одним з найважливіших кроків товариства було створення (1882) комісії для випрацювання української правничої термінології та бібліотеки товариства.

Пізніше Кость Левицький, який був одним з членів цієї комісії, підготував і видав «Німецько-руський словар висловів правничих і адміністраційних» (Львів, 1893, перевидання у 1918) та «Німецько-український правничий словар» (Відень, 1920).

У 1884 р. здобув ступінь доктора права у Віденському університеті. Після закінчення університету працював у канцелярії Галицького намісництва; в 1884-89 pp. відбув обов’язкову шестирічну практику як кандидат в адвокати. В 1890 р. відкрив власну адвокатську канцелярію у Львові.

Вже з перших років адвокатської діяльності здобув собі повагу та авторитет серед адвокатів Львова. Він перший почав писати скарги та подання до суду українською мовою. Був знаменитим захисником українців на судових політичних процесах.

У 1893 р. у Львові відбувся процес у справі українських художників Корнила Устияновича та Степана Томасевича, яких звинуватили в тому, що, розмальовуючи церкву, на картині в одному образі представили небо і пекло, а до пекла впровадили шляхтича, урядника і єврея-лихваря. Їх виправдали, але найпомітнішою подією цього процесу було те, що Кость Левицький виступив з вимогою про розгляд справи українською мовою. Його підтримали і звинувачувані, які свої пояснення давали рідною мовою.

Повчальною є справа щодо перепоховання Маркіяна Шашкевича, у якій К. Левицький проявив себе як фахівець з адміністративного права. Будучи одним з учасників спеціально створеного Краевого комітету для перепоховання, він розробив порядок перепоховання, яке мало відбутися урочисто, як маніфестація пошани перед пам’яттю просвітителя.

Магістрат, який перебував під контролем шовіністичної польської більшості, з ціллю перешкоджання цій маніфестації висунув вимогу про непомірну велику оплату, коли домовину з тілом везтимуть три пари коней. Не маючи достатньо коштів, К. Левицький запропонував замість кінного упряжу запрягти волів, що не тільки додасть процесії урочистості, але й повністю звільнить від оплати за запряг, оскільки волів не можна вважати за кінний запряг, згаданий у похоронних тарифах магістрату.

Після виборів 1897 р. розпочалася ціла серія політичних процесів проти українців. Перший такий процес був проти селянина Семена Гладуна і двадцяти його товаришів з с. Велика Березовиця Тернопільського повіту. Кость Левицький разом з Іваном Добрянським, Левом Павенцьким, Андроніком Могильницьким, Антоном Горбачевським, Михайлом Дорундяком, Лонгином Рожанковським і Володимиром Зарицьким виступили захисниками на цьому процесі.

Разом з Теофілом Окуневським, Сидором Голубовичем, Володимиром Загайкевичем та Володимиром Старосольським боронив українського студента Львівського університету Мирослава Січинського на львівському процесі (30.06.1908) за звинуваченням у вбивстві намісника Галичини графа Потоцького.

Суд виніс смертний вирок, на який захист вніс касаційну скаргу до віденського трибуналу. Захисниками в касаційному трибуналі виступав Теофіл Окуневський разом з Ришардом Пресбурґером. Касаційний суд дослухався до аргументів захисту, справу відправим на новий розгляд до Львівського суду, який повторно (17.04.1909) засудив Січинського до смертної кари, але 12 липня 1909 р. цісар Австрії замінив її на 20 років позбавлення волі.

Оборона в суді з боку його захисників, зокрема Костя Левицького, перетворилася на загальнонаціональну справу – захисники у своїх промовах акцентували увагу на тому, що це не просто вбивство державного чиновника, а відповідь на його політику тотального нищення всього українського в краю.

У своїй першій судовій промові (1908) К. Левицький ствердно зазначив, що «отся справа є справою політичною, се не підлягає ніякому сумнівові» та відповіддю на політику намісника Галичини 182 Михайло Петрів Потоцького, який в основу своєї політики поклав тотальну боротьбу з українським життям в краю, при цьому застосовуючи найжорстокіші методи.

Уславлений адвокат навів приклади вбивства поліцаями українців під час віч та виборів; недотримання прав українців на освіту в університеті рідною мовою та інше. Характеризуючи особу свого підзахисного та мотиви його вчинку, К. Левицький зазначив:

«Мирослав Січинський в обороні свого народу клав на жертву свою молодість, свою будучність, ціле своє життя, отже не можна йому відмовити в щирости і ідейносте та не можна сказати, що він робив се легкодушно»… та «лиш виступив проти системи».

У цей період Кость Левицький став одним з фундаторів українського правознавства в Галичині, та, зокрема, вивчення історії українського права. Упродовж життя свої наукові студії тісно пов’язував з Науковим товариством імені Шевченка у Львові (НТШ), «членом-основателем» якого був ще з 14 червня 1885 р.

У 1888 р. видав польською мовою ґрунтовне дослідження з цивільного процесу, яке вийшло друком у видавництві товариства. 1 червня 1899 р. його обрано дійсним членом НТШ, а також заступником голови історико-філософічної секції НТШ Михайла Грушевського.

В цей період він бере активну участь в роботі правничої та мовної комісій НТШ. У 1899 р. Кость Левицький разом з Антоном Горбачевським, Євгеном Олесницьким  як видавці – у співпраці з адвокатами Степаном Федаком, Миколою Шухевичем та за сприяння професора Львівського університету Олександра Огоновського розпочали видання першого в українській історії фахового правничого часопису українською мовою «Часопись Правнича», який видавався впродовж 1889-1900 pp.

Розуміючи необхідність підняття значущості часопису, наприкінці 1893 р. звернувся до НТШ з пропозицією, щоб товариство взяло на себе видання «Часописі Правничої». Таку пропозицію розглянули на засіданні правління НТШ 28.12.1893 і ухвалили таке:

«.. .Виділ згодив ся на проект др. К. Левицького, щоби наше товариство прийняло на себе видавництво «Часописи Правничої», давало наклад і займалося адміністрацією і експедицією. Др. К. Левицький прийняв ся редагувати часопис правничу. Формат єї має бути такий як записок, а на рік має містити 16 аркушів друку…».

В першому числі газети «Зоря» за 1894 р. появилося повідомлення про те, що «Часопись Правнича» буде видаватися під егідою НТШ. Починаючи від 1894 p., часопис стає друкованим органом товариства і виходить під назвою «ЧАСОПИСЬ ПРАВНИЧА. Видавництво Наукового Тов. імени Шевченка для теорії і практики».

Від 1896 р. та до припинення видання часопис виходив під назвою «ЧАСОПИСЬ ПРАВНИЧА: Розвідки правничі секциї історично-фільозофічної Наукового Товариства імени Шевченка». Відлові- дальним видавцем, редактором та упорядником впродовж одинадцяти років був Кость Левицький.

Програма часопису викладена в передмові до першого числа часопису, яку видавці сформулювали так: «Це перша проба нашої наукової сили на полі правознавства, як також нашої правничої термінології».

Редакція часопису запевняла українських правників «Галичини, Буковини, Угорщини, України, Боснії і Герцеговини», що часопис буде видаватися «живим, руським словом — кожному зрозумілим». Редакція звернулася також і до «братів правників на Україні» надавати інформацію про правний устрій та надсилати свої сталі для публікації в часописі.

Виходячи з таких завдань, бачимо, що часопис планувався як загальноукраїнське видання. Частково це завдання було виконане, оскільки в журналі публікувалися статті правників з Наддніпрянської України.

Науково-дослідницьке спрямування часопису визначали насамперед наукові розвідки та науково-практичні коментарі законодавства, авторами яких були як знані професори Львівського університету Олександр Огоновський, Петро Стебельський і Станіслав Дністрянський, так і адвокати та правники Михайло Зобків, Володимир Охримович, Андрій Чайковський, Микола Шухевич, Степан Федак та інші.

Кость Левицький був активним дописувачем до цього часопису: опублікував тридцять статей і три рецензії на наукові правничі дослідження. Його статті стосувалися різних ділянок австрійського права:

  • цивільного права та процесу («В справі реформи поступованя неспірного»; «Наші сервітути»; «Несвідомо поминений дідич»; «О набуто недвижимости при екзекуційній продажи», «Правна охорона необходимого маєтку зобовязаного»; «Про природу права застави маєтку»; «Критичні уваги про значення присяги головної з додатком «о скільки знаю і собі пригадую»; «Про неважність в новім процесі цивільнім»; «Про новий цивільний процес в Австрії» (устав цивільного процесу); «Про новости в поступованю відкличнім»;
  • звичаєвого права («Квестионар до збирання звичаєвого права на Руси»);
  • української правничої термінології («В справі нашої правничої термінології»),
  • аналізу судової практики.

Найпримітнішою подією цього періоду було започаткування дослідження історії українського права на сторінках «Часописі Правничої»: в п’ятому томі за 1895 p. К. Левицький опублікував статтю під назвою «Правда Руська» памятник законодатний права руського з XI віку», а також текст Закону Великого Князя Ярослава Володимировича.

Це була перша публікація «Руської Правди» в тогочасній галицькій літературі і вважається, що ця стаття стала початком наукового дослідження історії українського права та зародження школи історії українського права в Галичині.

У 1900 р. з ініціативи НТШ започатковано видання нового правничого часопису під назвою «ЧАСОПИСЬ ПРАВНИЧА І ЕКОНОМІЧНА: правничі і економічні розвідки історично-фільозофічної секції НТШ».

Редактором часопису став професор Львівського університету Станіслав Дністрянський. На сторінках цього часопису К. Левицький опублікував тільки одну статтю про проблеми практичного застосування нового австрійського цивільно-процесуального кодексу.

Під час адвокатської практики розпочинається його активна праця в товаристві «Просвіта», до якого вступив у 1883 p.:

  • був секретарем товариства (від 2.02.1885);
  • директором канцелярії (1894-95);
  • головою львівської філії;
  • за його організаційного сприяння 1 квітня 1895 р. товариство придбало власний будинок у Львові, в якому розмістилися чисельні українські товариства;
  • від 1888 р. – заступник голови;
  • голова економічного відділу товариства;
  • неодноразово його обирали до Головного Правління товариства (1884-95; 1898-1903).
  • Почесний член «Просвіти», іменований 19 травня 1903 р.

Став ініціатором проведення товариством роз’яснювальної роботи серед широких верств українського населення, їхніх прав, обов’язків, ознайомлювання з законодавством та підняття правової свідомості назагал.

У цей період Кость Левицький висунув гасло: «Не вартий свободи і людського права той народ, що з них не користає». З-під його пера у видавництві «Просвіти» вийшло майже 20 популярних правничих розвідок, коментарів і тлумачень законодавства стосовно створення господарських товариств, громадянських прав населення та інші:

  • «Про закон о товариствах і право збору» (1884),
  • «Наша свобода або які ми маємо права» (1888),
  • «О правах і повинностях в громаді» (1889),
  • «Про каси пожичкові» (1889),
  • «Наш закон громадський або які ми маємо права и повинности в громаді» (1889),
  • «Про польові пошкоди» (1893),
  • «Про право руской мови» (1896),
  • «Порадник громадський» (1904).

Ці публікації виходили друком українською мовою, що давало можливість українському громадянству пізнавати законодавство рідною мовою, а для правників це було поштовхом до удосконалення української правничої термінології.

 

К. Левицький розробив новий статут «Просвіти», який був затверджений на загальних зборах 25 березня 1891 р. Опублікував низку праць, в яких надавав практичні поради з організації українських економічних установ:

  • «Що має робити Просвіта на основі нового статуту» (1892),
  • «Про нові гроші» (1893),
  • «Про нові спілки господарські» (1904),
  • «Порадник торговельний» (1905),
  • «Про рентові оселі або рентові господарства» (1906)
  • та багато ін.

У 1907 р. увійшов до складу господарської комісії «Просвіти», метою якої було підвищення економічного добробуту українського народу. Проблеми розвитку української кредитної кооперації є темою статей К. Левицького, які опубліковані в 1930-х pp. в «Господарсько-кооперативному часописі»:

  • «Як ми основували Ревізійний союз українських кооператив»,
  • «Під новий рік нашої кооперації»,
  • «Основания та завдання «Центробанку» (Спогад з нагоди перенесення Центробанку до власного дому),
  • «З приводу Загальних зборів «Центробанку»,
  • «Ділові зв’язки Українбанків з Центробанком»,
  • «Взаїмна кооперативна солідарність у резолюціях і в ділах»,
  • «На тему пропаганди ощадности»,
  • «Під розвагу маловірам»,
  • «Відрадні прояви»,
  • «Чому збираємо ощадности»,
  • «Основания та завдання «Центробанку»,
  • «Наша ощадність і господарність»,
  • «Правда життя»,
  • «З’їзд Українбанків у справі масової ощадности»,
  • «На марґінесі новітнього значіння кредитової кооперації»
  • та ін.

Крім популярних публікацій на економічну тематику, за його безпосередньої участі створено низку українських кооперативно-економічних установ. Кость Левицький був:

  • співзасновником та автором статуту об’єднання української споживчої кооперації «Народна торгівля» (1883);
  • співзасновник, секретар, член правління товариства українських ремісників і промисловців «Зоря» (1884);
  • ініціатор відкриття у Львові ремісничо-промислової бурси; член контрольної ради однієї з найпотужніших українських підприємницьких структур – страхового товариства «Дністер» (1892) і кооперативного банку «Дністер» (1894);
  • співзасновник і автор статуту «Крайового союзу кредитового» (1898, з 1924 р. – Центральний кооперативний банк), який став центральною касою української кооперації та спонсором будівництва українських церков, видавничої діяльності «Просвіти», «Сокола», «Українського педагогічного товариства»;
  • генеральний директор цього союзу понад 40 років (1898-1939);
  • ініціатор створення «Крайового союзу ревізійного» (1904), товариства «Земля» (1910) та «Земельного банку іпотечного» (1910);
  • голова наглядової ради страхової компанії «Карпатія» (1911);
  • член ради «Української щадниці» в Перемишлі, товариства «Ощадність» у Львові.

У середині 1880-х pp. розпочалася його політична кар’єра в середовищі народовців, ідеологія яких ґрунтувалася на засадах лібералізму й націоналізму, піднесенні соборного духу і національної свідомості не лише галицьких, але й наддніпрянських українців.

У 1885 p. К. Левицький разом з Юліаном Романчуком, Олександром Барвінським, Василем Нагірним, Іваном Белеем, отцем Стефаном Качалою та іншими став співзасновником політичного товариства «Народна рада», програмою якого стверджувалося, що галицькі українці є частиною великого 20-мільйонного самостійного українського народу «посеред громади народів слов’янських» та наголошувалося на необхідності боротьби за «автономію країв і автономію народів».

Був секретарем товариства впродовж двадцяти років та брав участь у досягненні «польсько-української угоди 1890-1894 pp.», відомої під назвою «політика нової ери», яка передбачала:

  • призначення на вищі посади в краї українців;
  • утворення в Крайовій шкільній раді української секції;
  • рівноправність української мови у Львівському університеті;
  • ведення українською мовою ділового листування з українцями
  • тощо.

В 1899 p. К. Левицький разом з Іваном Франком, Володимиром Охримовичем, Євгеном Левицьким, Вячеславом Будзиновським, Михайлом Грушевським, Теофілом Окуневським та Юліаном Романчуком створили (26.03.1899) Українську націонал-демократичну партію (УНДП).

У грудні того самого року його обрали до Тіснішого Народного комітету – керівництва УНДП, а наприкінці 1907 р. з’їзд обрав його головою Народного комітету партії. Цю посаду обіймав до 28 березня 1919 р.

Активна українська громадсько-політична, культурно-освітня, економіко-кооперативна та фахова адвокатська діяльність стала запорукою того, що Левицькош неодноразово обирали послом Галицького сейму та депутатом парламенту АвстроУгорської імперії. Депутатом віденського парламенту обирався двічі: у 1907-11 та 1911-18 pp.

Як політичний діяч, був активним борцем за реформу виборчої системи і вважав, що така боротьба є основною політичною програмою галицьких українців, оскільки вона створювала сприятливі умови і можливості для боротьби за національно-територіальну автономію Східної Галичини в рамках Австро-Угорської імперії.

З метою довести волю українців Галичини в боротьбі за виборчу реформу, К. Левицький брав участь у скликанні з ініціативи УНДП народного віча (2.02.1906) та виступив на ньому разом з Євгеном Олесницьким, Кирилом Трильовським та Семеном Вітиком.

 

Упродовж 1907—1918 рр. — депутат Державної ради австрійського парламенту, входив до Економічної та Правничо-адміністраційної секції, брав активну участь у розгляді конкретних питань у парламенті. У 1910—1916 рр. очолював Український парламентський клуб.

У 1908 р. став депутатом Галицького крайового сейму у Львові, де впродовж 1908—1909 рр. був заступником голови Українсько-руського сеймового клубу, у 1910—1914 рр. — головою Українського сеймового клубу.

Залишаючись найвпливовішим представником українських парламентарів, Кость Левицький значну увагу приділяв проблемі внутрішньополітичного реформування Австро-Угорщини для забезпечення українському населенню Галичини конституційних прав і свобод та сприятливих умов для національного розвитку, очолював боротьбу за реформу виборчої системи до Галицького сейму, значні зусилля спрямовував на досягнення українцями ряду практичних здобутків у культурно-освітній та економічній сфері.

У 1910 р. став членом дирекції Земельного банку іпотечного у Львові, а також членом ради Української щадниці в Перемишлі та інших центральних економічних установ Галичини. З початком Першої світової війни очолив Головну українську раду у Львові (1914), опісля — Загальну українську раду у Відні (1915).

У жовтні 1918 р. став головою галицької делегації Української Національної Ради. Після проголошення в листопаді 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки керував Державним секретаріатом ЗУНР, який від 23 листопада 1918 р. знаходився в Тернополі, згодом — у Станіславові, одночасно був державним секретарем фінансових справ.

Після окупації в 1919 р. Галичини польськими військами переїхав до Відня, увійшов до складу уряду ЗУНР як уповноважений у справах преси та пропаганди (серпень 1920 р.), згодом — закордонних справ (січень 1921 р.) в уряді Є. Петрушевича. Очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі (1920), Женеві (1921), був членом делегації на Генуезькій конференції (1922). Водночас заснував і керував Комітетом політичної еміграції.

Після повернення з еміграції до Львова (1924) К. Левицький продовжував громадську та політичну діяльність. Він — член Центрального комітету Українського національно-демократичного об’єднання, керівник Союзу українських адвокатів, засновник і редактор журналу «Життя і право» (1928—1939), директор Центробанку у
Львові.

У 1935—1939 рр. входив до складу Начальної ради адвокатів у Варшаві. У 1939 р. його заарештували органи НКВС і відправили в Москву на Луб’янку, а навесні 1941 р. звільнили. 30 червня 1941 р. у Львові було проголошено Українську Державу.

Кость Левицький став засновником і головою Ради Сеньйорів (від 6 липня, а з 30 липня 1941 р. Вже з перших років адвокатської діяльності здобув собі повагу та авторитет серед адвокатів Львова.

Кость Левицький — автор популярних юридичних праць, перекладав закони, опрацьовував українську юридичну термінологію, уклав німецько-український правничий словник. Важливою сторінкою громадської та наукової діяльності була праця в Науковому товаристві імені Шевченка, до якого як «член-основатель» вступив у 1885 р.

Невдовзі став секретарем Історично-філософської секції, у 1899 р. — дійсним членом, у 1937 р. — почесним членом НТШ. Навчаючись у гімназії, вступив до таємної організації «Громада», обирався заступником голови «Академічного братства», був активним діячем «Кружка правничого» (1881).

У 1883 р. став членом товариства «Просвіта», входив до Головного виділу, був секретарем; підготував його новий статут (1890) та ініціював перетворення з просвітнього на просвітньо-економічне. Також брав участь у створенні низки інших українських громадських інституцій, зокрема:

  • товариства українських правників «Зоря»,
  • першого на західноукраїнських землях споживчого кооперативу «Народна торгівля» (1883),
  • страхового товариства «Дністер» (1891),
  • «Краєвого союзу кредитового» (1898—1939),
  • «Краєвого союзу ревізійного» (1904).

Джерела:

Кость Левицький [Текст] // Наукове товариство імені Шевченка і Тернопільщина (1873—1940) : Історично-філософська секція: дійсні члени : бібліогр. покажчик / Упр. культури Терноп. облдержадмін., Терноп. обл. універс. наук. б-ка, Терноп. осередок НТШ ; уклад. Л. Оленич ; автор вступ. ст. М. Андрейчин ; кер. проекту й наук. ред. В. Вітенко ; ред. О. Раскіна. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2017. — С. 120—130. — Режим доступу: http://library.te.ua/wp-content/uploads/2009/03/2018-ntshtern-1.pdf, вільний.

Петрів, М. Й. Левицький Кость Антонович [Текст] /  Петрів, М. Й. // Петрів, М. Й. Українські адвокати: державні, громадські, політичні та культурноосвітні діячі кінця XIX — першої половини XX ст. — Кн. 1. = Ukrainian advocates: state, socio-political, cultural and educational activists of the late XIX — first half of the XX century. — Vol. 1. — Київ, 2014. — С. 179—210 : фот. — (Бібліотека Адвокатури України; Т. 1 = Library of the Advocacy of Ukraine; Vol. 1). — Режим доступу: http://shron1.chtyvo.org.ua/Petriv_Mykhailo/Ukrainski_advokaty_derzhavni_hromadski_politychni_ta_kulturno-osvitni_diiachi_kintsia_XIX_-_pershoi.pdf, вільний.

 

Article Source

Автор:

Даний автор додав 2769 публікацій.

Залишити відповідь