Лепкий Левко Сильвестрович

 В Архітектори | Художники | Скульптори, Діаспора, Журналісти | Редактори, Митці | Мистецькі колективи | Виконавці, Письменники | Літературознавці
http://esu.com.ua/images/article_images/L/tom16_1916.jpg

Левко Лепкий

Лепкий Левко Сильвестрович (літературні псевдоніми: Леле, Оровець, Льоньо, Швунг, Зиз; 07.12.1888, Поручин — 28.10.1971, Трентон) — український поет, прозаїк, журналіст, редактор, композитор, художник. Син о. Сильвестра, брат Богдана та Миколи Лепких. Почесний громадянин міста Бережани (2013).


Народився Левко Лепкий (вдома та й повсюдно його кликали Льоньом) 7 грудня 1888 року в селі Поручині Бережанського району, куди його батько 1880 року переїхав з подільського с. Крегульця на нову парафію. Греко-католицький священик Сильвестр Лепкий, як сільський парох, приїхав з дружиною Домною та сином Миколою (рідні та друзі кликали його Миколя).

На жаль, від дифтериту в Грегульці померли дві донечки та синочок Лепких, які поховані на сільському цвинтарі. А найстарший Богдан протягом восьми років (із 1878–го) мешкав у Бережанах у свого діда-священника і віце-маршалка Бережанського повіту Михайла Глібовицького і навчався в місцевій гімназії. Вже у Поручині народилися ще дві донечки — Ольга (18 серпня 1881 року), Олена (25 липня 1885 року).

Сильвестр Лепкий правив у дерев’яно–кам’яній церкві Святої Великомучениці Параскеви Сербської. Ці місця були рідними для душпастиря Сильвестра Лепкого, оскільки він і сам був випускником Бережанської гімназії, а згодом у ній навчалися і його сини Богдан, Микола і Левко.

Сильвестр був високоосвіченою людиною, знавцем театрального мистецтва. Як і в Крегульці, до Поручина не тільки запрошував до свого села мандрівні театральні трупи, але й сам організовував сільські драматичні гуртки, які ставили вистави на релігійні теми, а також на популярні тоді і не надто складні для виконання п’єси відомих українських драматургів. Складав народні церковні пісні.

Приходство у Поручині, де народився Левко Лепкий, мало чим відрізнялося від селянських хат, воно було найстарше не лише в деканаті, але, мабуть, в цілій єпархії. Ось яким його бачив Богдан:

«Ганок на карбованих стовпах, дебелі двері, густо цвяховані, а таким штуцерним замком, що чужий чоловік не вмів його ні відчинити, ні замкнути, деревляні стелі з грубезними сволоками, і двері з покою до покою на чопах, колені, не гембльовані і без лямок, тільки з затичками, врешті малі вікна і височезні пороги, — все воно нагадувало ті часи, коли люди казали собі, що хата є не лиш до мешкання, але й до оборони життя і маєтку.

В хаті тій були три невеличкі кімнати, кухня, передпокій при ганку й сінки при кухні. Літом поручинське приходство виглядало немов хатка з казки, бо по стінах, від землі аж до стріхи спиналися чайні рожі, густо обсипані цвітом, а долом стелилася рута і васильок. Але зимою не було тут гарно. Хату, мов у кожух, вбирали в грубу загату, бо без того годі було би перетривати морози.

Восени і зимою батько щодня правив службу Божу, а по службі Божій ішов на поминки до котрогось із селян, де пересиджував на розмові аж до вечора. Село не мало школи, письменних людей можна було почислити на пальцях, загалом культура в тім глухім куті нагадувала ХХVІІ століття, тому то батько вважав ті розмови на всілякі теми з нагоди поминок одним з кращих засобів усвідомлювання села.

На каву приїздив чи приходив додому, бо кава на приходстві куди важніша навіть обіду. Батько був молодий, «працю над народом» уважав своїм святим обов’язком і не думав про те, як би позбутися нецікавих гостей якнайскоріше, лиш просив їх сідати й починав розмову».

У поручинському приходстві Лепких була бібліотека. Книги, підібрані дбайливою рукою мудрого батька–священика оточували Левка з раннього дитинства. Природний імпульс до знань, до української історії, поезії, до народних пісень, до музики, до багатовікових українських обрядів та звичаїв успадкували діти, і в першу чергу найстарший син Богдан і наймолодший – Левко.

По смерті Жуковського пароха Йосифа Лужицького Сильвестр Лепкий переїхав з Поручина до Жукова, який числився до кращих парохій в деканаті. Мав більше ніж сто моргів поля і поверх тисячі душ населення. У Жукові була гарна трибанна церква, мабуть, з кінця сімнадцятого століття. Крім тієї матірньої церкви була ще й дочірня, в Миновичах, а третє село, що належало до Жуковської парохії, Шумляни церкви не мало. У всіх трьох селах були школи. За Сильвестра Лепкого засновано там читальні, «Січі» та інші організації. Лепкі проживали у Жукові в 1891–1901 роках, (помер Сильвестр Лепкий 5 червня 1901 року в Жукові, де й похований).

Після початкового домашнього навчання Левко Лепкий продовжив учитися в славнозвісній Бережанській гімназії, де став активним учасником таємного гуртка «Молода Україна». Закінчивши успішно навчання, 1909 року Левко, ідучи слідами свого діда та батька, записується на теологічний факультет Львівського університету, а згодом переходить на правничий. Проте невдовзі переїжджає до Кракова, де вивчає рисунок і малярство в місцевій академії мистецтв.

Організував хоровий, драматичний, театральний гуртки, з якими виступав на Буковині, в Австрії, Німеччині. Співорганізатор (спільно з М. Галущинським, К. Ґутковським, Г. Коссаком, К. Трильовським й ін.) «Січей» та УСС на Бережанщині, у м. Борислав (нині Львівська обл.).

Величезну роль відіграло родинне оточення, яке сформувало з раннього дитинства високу людську сутність, де в епіцентрі була національна ідея, а засобом — невсипуща щоденна праця для її досягнення. У бурхливому тлі суспільного контексту Левко Лепкий ніколи не був стороннім споглядачем, він був творцем.

Під час Першої світової війни – доброволець Легіону УСС (підхорунжий). Був одним з перших організаторів Легіону Українських Січових Стрільців. Завдяки йому, Романові Купчинському, Михайлові Гайворонському, Юрієві Шкрумеляку, Антонові Лотоцькому залишилась історія УСС — описи боїв, світлини, картини, романтична стрілецька поезія та стрілецькі пісні.

1915 – на австрійсько-російському фронті. Із утворенням УГА – командир (четар) сотні кіннотників. Співорганізатор (із В Бобинським, М. Гайворонським, Р. Купчинським, Ю. Шкрумеляком та ін.) пресової квартири УСС. У боях за Україну, він став літописцем стрілецької слави, проявив себе як знаменитий організатор кінноти УСС та Стрілецької музи. Писав Левко й вірші та прозові оповідання.

Левко Лепкий разом з І. Іванцем ввели стрілецьку шапку-мазепинку.  В 1916 році Лепкий підготував проекти однострою та знаки розрізнення для УСС, однак вони не були введені; 1918 командування УГА прийняло їх. Після Листопадового зриву 1918 -командир сотні кінноти УГА. За проектом Л. Лепкого насипана (1916) стрілецька могила у с. Семиківці на Теребовлянщині, споруджено пам’ятник УСС у м. Винники на Львівщині (зберігся донині).

«Різдво 1915 на 1916 рік провели січові стрільці над Стрипою – в Соснові та Тудинці. Не виглядало на зиму і Різвяні Свята. Тепло було. І так тепло, як на весну, на Великдень, — писав Левко Лепкий у своєму оповіданні «Святий вечір між стрільцями». — В хатах блимають світла. Ніби червоні вогники, ледве просівають через крізь мряку. Стрільці їдять вечерю.

Стіл накритий вояцьким коцом, на середині в хлібі свічка. Стрільці одного рою засіли довкола столу, а командант, десятник, на покуті. Чути як калатають ложки, як хтось «віншує» і мече на стелю кутю. Добрий справник і кухарі всього пристаралися. Є кутя, голубці, колач і борщ. Є і чарка запаленого цукром руму. Старим звичаєм, як Бог приказав. Під хатою, де команда сотні, хтось колядує «Нова радість стала». Крізь вікно заглядає сотник. Чути, як дякує за побажання: «Дай, Боже, і вам, хлопці, щасливо рік опровадити, другого Різдва та Нового Року діждати — а нам усім побачити ще Вільну Незалежну Соборну Україну…».

Стрілецькі пісні стали улюбленими військовими піснями не лише серед січових стрільців та австрійських вояків-українців, але й здобули популярність в народі: «Ой видно село, широке село під горою, ой там ідуть стрільці, січовії стрільці до бою…», «І снилося з ночі дівчині, що маки в гаю процвітали…», «Колись дівчино мила»,, «А був це чудний час, Як ще любов носила, Десь попід небо нас…», «Ішов відважний гайовий До лісу темного…».

Широкому загалові України відома пісня «Чуєш, брате мій». Написана вона на слова поета Богдана Лепкого. Це було восени 1910 року в Кракові. Богдан Лепкий повертався з театру, з драми Станіслава Виспянського «Листопадова ніч». Під ногами шелестіло пожовкле листя, а над головою лунали крики відлітаючих журавлів. «Вірш склався немов сам від себе, без мойого відома й праці, — писав у своїх спогадах поет. — До нього підібрав музику мій брат Левко…». Але до того часу, коли молодший брат «підібрав музику»  минуло майже чотири роки…

Після закінчення війни Левко Лепкий активно займався літературною, редакторською роботою. У 1919 році повернувся до Борислава, згодом – у Львів. Тут співпрацював у музичному видавництві «Сурма»; заснував і провадив літературно-мистецький театр «Співомовки» (1921-25), для якого писав пісні, гумористично-сатиричні куплети. Був його режисером, актором, декламатором.

Видавав і редагував сатирично-гумористичний журналів «Комар», «Будяк», «Жорна», «Зиз» (1925-28). Співзасновник Товариства охорони воєнних могил. Організатор театрів ляльок «Скоморохи» та «Вертеп наших днів» (1926). які гастролювали у Галичині, в т. ч. у містах Борщів, Залізці (нині смт Зборівського р-ну), Збараж, Копичинці (нині Гусятинського р-ну). Тернопіль.

Співзасновник, член дирекції і редактор (1922-39) видавництва «Червона Калина» у Львові; видавець і автор місячника «Літопис Червоної Калини», щоріч. альманахів видавництва. Свої твори публікував у збірниках, альманахах, періодиці. Учасник літературного та концертно-музичного об’єднання«Богема» (1934-39), режисер вистав, концертів, ювілейних вечорів, малював декорації.

В 1930-і роки – член правління Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка у Львові. У 1931–1939 роках працював директором курорту «Черче» біля Рогатина, був одним з його співзасновників. З початком Другої світової війни він назавжди прощається з рідною Україною, виїжджає спочатку до Кракова.

Працював заступником редактора газети «Краківські вісті» (1940—44). Упорядкував і видав збірку 140 пісень з нотами: Народний співаник» (1940; репринт. видання – Т, 1996). У 1944 еміґрував до Австрії, згодом – до Німеччини, де започаткував театр ляльок «Вертеп», а згодом і до США. Після років поневірянь активно включається в українське громадське життя діаспори, відновлює видавництво «Червона Калина», друкує свої спогади, оповідання, вірші та нові пісні.

Упорядкував і видав рукопис 7-го т. «З-під Полтави до Бендер» (1955. Нью-Йорк) із циклу повістей Б. Лепкого про гетьмана І. Мазепу, дописавши останні розділи. Втретє створив театр ляльок – під назвою «Новий вертеп».  Заснував у 1955 році українську оселю «Черче» поблизу м. Трентон.

Був одружений з донькою золочівського адвоката Драгомирецького Мікою. На жаль, дітей в їхньому подружньому житті не народилося. Помер 28 жовтня 1971 року в місті Трентоні (США).

Автор музики до пісні «Журавлі» (1914) на слова Б. Лепкого, стрілецьких пісень, у т. ч. написаних на Тернопільщині: “«Ой видно село» (1915-16). «Бо війна війною», «Маєва нічка», «Колись, дівчино мила» (всі – 1916), «І снилося…», «Казала дівчина», «Хай живе Великий Комтур наш!» (усі – 1917), «Група «Схід»«Ми йдем вперед» (обидві – 1919, друга створ, після Чортків. офензиви); слів і музики – «Ой поїхав стрілець», «Ой був то раз веселий час», «Ішов відважний гайовий»«Фіалки сині», «Несися, мій смутку», «Прощаюсь, ангеле, з тобою», співавт. «Гей, там, у Вільхівці» (з Р. Купчинським, 1916) та ін. Мелодії Л. Лепкого опрацювали В. Барвінський, М. Гайворонський, М. Колесса, О. Кошиць, Н. Нижанківський та ін.

Автор поезій, публіцистичних творів, мемуарів, нарисів з історії Визвольних змагань, хроніки УСС та УГА, літературно-критичних статей, фейлетонів та ін., сценічних картини для дітей «Сон Івасика» (1922), драматичних творів «Після равту», «Легенда про заснування Львова», «Сталін і Мишуга», «Різдвяний вертеп», есе про Б. Лепкого «На маргінесі», «Казки мого життя» та ін.

Залишив цінну епістолярну спадщину. В Тернополі вийшли:

  • 1990 збірки стрілецьких пісень Л. Лепкого «Чуєш, брате мій» (упоряд. В. Подуфалий, ред. Б. Мельничук);
  • 1999 – збірка пісень «Журавлі» (упоряд. В. Подуфалий);
  • 2001 – вибрані твори Левка Лепкого (упоряд. М. Козачок, Б. Кусень, В. Подуфалий);

У 1998 році відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція, матеріали якої видані збірником. Вірші Л. опубл. у збірнику«Богославень» (Т, 1994).

1991 – редакція журналу «Тернопіль» заснувала премію ім. Братів Лепких. У1992 в с. Поручин встановлено меморіальну дошку Лепкому. У 1995-му – в с. Жуків Бережанського району відкрито музей родини Лепких. У 2000 р. львівський письменник Р. Коритко видав роман «Від передгроззя до громовиці» про діяльність братів Лепких 1929-39. Літературна спадщина Лева Лепкого, зокрема твори стрілецького і міжвоєнного періодів, що були опубліковані раніше, а також взяті з рукописного архіву поета, зібрані у книзі «Лев Лепкий. Твори».

Джерела →

Рекомендовані публікації

Залишити коментар

Цей сайт захищений reCAPTCHA і застосовуються Політика конфіденційності та Умови обслуговування Google.

The reCAPTCHA verification period has expired. Please reload the page.