Краснопуща: монастир отців Василіян
КРАСНОПУЩА — село, підпорядковане Урманській сільській раді. Розташоване на правому березі р. Золота Липа (ліва притока Дністра), за 20 км від районного центру і найближчої залізничної станції Бережани.
Переглянути на карті →
У судових записах Краснопуща згадана в 1589 р., тобто село старше від монастиря на 76 років. Історія появи цієї обителі відображена у легенді, згідно з якою, взимку 1665 р. коронний хорунжий і власник довколишніх маєтностей Ян Собєський заблукав у лісі під час погоні за оленем і випадково вийшов на скромну хатину пустельника Гедеона.
«Зголоднілий і змерзлий, намагався доконче добратися до своїх, хоч якось, адже з різних сторін відзивалися, а ніхто у глибокий яр, куди він зайшов, не спускався. Вільним кроком, щохвилі западаючи у сніг, йшов яром угору, звідки, міркував, вийде на рівніше місце і швидше зійдеться зі своїми.
Так йшов досить довго, аж вибрався на долинку широку, з одного кута якої пробивалося слабке світло. Тоді олень кинувся просто з-під ніг і побіг до місця, звідки блимало світло. Слідом кинувся Собєський.
Олень став біля низенької хижі, у маленькому віконці якої мерехтів промінчик, і вдарив рогом у двері. Вони відчинилися, а з хатини, освітленої лучиною, вийшов старець, одягнутий у законницький габіт, якому олень припав до ніг, і так лежав доти, аж доки Собєський, увійшовши всередину, привітав господаря. Почалася розмова, у якій, між іншим, старець напророчив гостеві обрання на королівство. Потім вони розділили скромну вечерю – горщик вареного гороху.
Про себе цей легендарний чернець теж розповів: козакував, бував у татарських і турецьких краях, брав участь у поході гетьмана великого коронного С. Жолкевського на Москву (вочевидь, у 1609 р.) та, вже як військовий капелан, у поході гетьмана Б. Хмельницького Україною. Був присутнім і під час Зборівської битви; пішов у ліси й зупинився на місці згарища, де тепер село Краснопуща. Там з допомогою місцевого жителя на прізвище Пліховський Гедеон облаштував собі хатину.
Слова старця мали сильно вплинути на майбутнього короля, адже той, як писав автор «Хроніки Поморянської» Б. Заморський, а за ним історик Л. Татомир, уже 7 березня 1665 р. призначив у Львові дві фундації на василіянські монастирі у Краснопущі та Золочеві».
Трохи пізніше подібну фундацію Я. Собєський призначив і давньому монастирю у Підгірцях. Л. Фінкель, а відтак і сучасний дослідник В. Парацій зазначали, що відповідний привілей датований 5 березня того ж року. Натомість Р. Тринько пише, що це сталося 13 червня у Жовкві.
У продовженні цієї, романтизованої, версії історії обителі читаємо, що вже навесні 1666 р. о. Гедеон Буйницький мав дерев’яний монастир і трьох послушників. Насправді ж цей чернець не міг бути засновником монастиря у Краснопущі, оскільки помер аж у 1756 р., а за легендою, вже у 1665 р. був глибоким старцем.
Про інший розвиток подій можна вести мову і тому, що вже 20 грудня 1664 р. за старим стилем львівський єпископ Анастасій Жемборський видав у Рудниках грамоту для двох монахів – оо. Варлаама і Теодосія, дозволяючи на земельній власності Красна Пуща коронного хорунжія Яна Собєського «созидати і фундувати» монастир.
На цій підставі Ян Собєський як великий коронний маршалок, стрийський і яворівський староста написав у Жовкві 13 червня 1665 р. перґаментовану грамоту, дозволяючи побудувати монастир, і записав йому деякі земельні посілості. Незабаром краснопущанські отці Василіяни спорудили дерев’яний монастир і церкву. Ян Собєський, ставши польським королем, подарував монастиреві дзвони, вилиті із захоплених у турків гармат.
За сприяння короля Собєського маляр Василь Семигинівський намалював для церкви найгарніший у Галичині іконостас. У 1899 р. через прикрий недогляд церковного паламаря (не загасив на престолі свічку) згоріла церква, а з нею й іконостас. Під час пожежі вдалося врятувати лише Царські врата.
Жертводавцями монастиря були люди з Білорусі, Польщі, Києва, Львова, Тернополя й Бережан, довколишніх сіл. Коли у 1740-х рр. зменшували кількість монастирів у зв’язку з їх реформуванням, то краснопущанську обитель не скасували – навпаки, до неї приєднали два менших монастирі: у Лісниках біля Бережан і в Підгородді, що біля Рогатина (нині Івано-Франківська обл.).
Навколо обителі є вертикальна меліорація. Монастир підтримував зв’язки з монастирями в селах Унів і Крехів на Львівщині; у різні часи належав до Поморянського (Львівщина), Нараївського й Зборівського деканатів. Монахи провадили зразкове багатогалузеве господарство, що мало близько 200 моргів лісу, поле, сад, велику пасіку, зарибнений ставок і водяний млин.
Нинішній мурований монастир побудований під керівництвом ігумена Иосифа Скотинського у 1776-1786 рр., на місці попереднього дерев’яного. Муровану церкву Різдва Івана Хрестителя у монастирі спорудили в 1906 р.; її розмалював художник Сергій Дідушенко. Для храму придбали старовинний іконостас пензля іконописця о. Теодозія Січинського. Монастир відновлено у 1910 р.
У 19-на початку 20 ст. Краснопуща була відома як один із релігійних центрів краю. Протягом 1809-1814-х рр. (в інших джерелах – 1809-1829-х рр.) україномовні студії закінчили багато монахів, священиків. У краснопущанській семінарії навчали морального і пастирського богослов’я, катехитики, риторики, плавного й гладкого читання, співу, обрядів та політики. Серед викладачів: професор богослов’я В. Полянський (ЧСВВ), професор гуманістичних та риторичних наук о. Я.-І. Сеньківський.
Коли у 1810 р. влада у Львівському університеті скасувала вивчення філософії і богословія, отці Василіяни створили у Краснопущі для своїх кліриків богословські курси і вели їх до 1814 р. Амврозій Андрухович у статті «Слухачі Василіянського studii rutheni» в Краснопущі» наголосив, що якість навчання в цьому монастирі була не гіршою за studium latinum завдяки тому, що українська мова навчання тут для слухачів доступніша, ніж латинська у studium latinum.
Ігуменами монастиря були Діонис Фриксевич, Макар Струсович, Софрон Понятинський, Паїс Шумило, Діоніс Олександрович, Лук’ян Джус, отці Варлаам і Феодосій, Гедеон Ожарковський, Ісихій Корницький, Гедеон Буйницький, Сильвестр Стислович, Сильвестр Мальський, Самуїл Юркевич, Иосиф Скотинський, Ларіон Тарасовський, Глікерій Дубицький, Анастасій Михальський, Антін Лотоцький, Йосафат Качановський.
1903 р. національно свідомих жителів села об’єднала читальня «Просвіти». Діяли млин, що збудували монахи (кінець 19 ст.), кооператива; однокласна народна школа (1912 р.).
Під час Першої світової війни у Легіон УСС зголосився монах монастиря Партеній Завадка, який загинув на фронті.
У монастирі були великі колекції церковного одягу та бібліотека (її спалили більшовики), якою користувалися Богдан, Левко та Сильвестр Лепкі, Іван Франко, Андрій Чайковський, ляльковий вертеп із фаянсових фігур (шопка).
Найбільшою коштовністю монастиря була чудот-ворна ікона Пресвятої Богоматері, яку тут отримали у 1934 р. Раніше вона перебувала у Віцинському монастирі біля Перемишля, де прославилася багатьма чудами. У хроніці цього монастиря зберігся запис, що «Віцинська Богородиця плакала три місяці 1660 р. Єпископ Львівський Иосиф Шумлянський 10 червня 1695 р. спровадив до Віциня монахів закону Василія Великого, монастир їм побудував та ікону під опіку віддав».
Монастир проводив велику виховну роботу серед селян і молоді села; був організований хор у церкві. У час німецької окупації для неї було придбано клавішний музичний інструмент (за формою піаніно), гра якого разом із хористами супроводжувала богослужіння.
Перед Другою світовою війною ігуменами монастиря були оо. Йосиф Галабарда, Юліан Манько. У селі діяли філія «Просвіти» (відновлена 1929 р.), хор, оркестр щипкових інструментів, аматорський драматичний гурток.
Під час ІІ Світової війни у Червоній армії загинув житель Краснопущі Іван Вапчук (1943 р.). Радянська влада репресувала, згодом реабілітувала Костянтина Гураля (1928 р. н.), Іллю Дудку (1910 р. н.), Теодора Килина (1912 р. н.) та Романа Цимбалістого (1923 р. н.).
Після війни були засуджені й вивезені у Сибір Михайло Коваль та Григорій Муціківський. 5 грудня 1949 р. у Краснопущі примусово створено колгосп, згодом об’єднаний з господарством с. Урмань; у 1990-х рр. розпайований.
У1946 р. представники радянської влади монастир закрили, церкву понищили. У 1947-1948 рр. монастир переобладнали під будинок перестарілих, згодом – розташували тут психоневрологічний інтернат. Монахів із Краснопущі вигнали, священослужителям віддали тільки церкву і праву частину будівлі. Останнім ігуменом монастиря до остаточного його закриття був о. Юліан Манько, якого виселили у Сибір.
До 1952 р. іконостас зберігавсь у розібраному вигляді в приміщенні монастирської дзвіниці. Відтак директор будинку перестарілих Микола Нагарний віддав його громаді с. Вербів Бережанського району. Чудотворну ікону врятував від знищення дяк церкви, а коли він помер, реліквію до початку 1990-х рр. переховувала його сестра Марія Лещук.
Завдяки жертводавцям храм зуміли відновити. Наразі реставрують частину монастиря. Важливим його атрибутом була дзвіниця, яку зруйнували більшовики. У 2002 р. встановлено за кошти Євгена Наконечного «фігуру» Божої Матері Зарваницької.
Село електрифіковане, газифіковане (2008 p.). Серед відомих уродженців Краснопущі: доктор економічних наук, професор, академік УААН Роман Тринько (1933) , художник Василь Мороз, кандидати наук В. Лещук, Н. Лещук, Р. Тучапський, Я. Тучапський, М. Щербатий та ін.
Роман Тринько видав книги «Краснопуща. Дорога до отчого дому» (2005), «Монастир отців Василіян у Краснопущі» (2009).
Джерела:
Вуйцик, В. Краснопущанський іконостас Василя Петрановича [Текст] / В. Вуйцик // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Том CCXXXVI. Праці Комісії образотворчого та ужиткового мистецтва. — Львів, 1998. — С. 408-416.
Кольбух, М. М. Історія формування збірки кириличних рукописних книг відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. в. Стефаника [Текст] / М. М. Кольбух // Рукописна та книжкова спадщина України. – К., 2005. – Вип. 10. – C. 263–276.
Мельничук, Б. Краснопуща [Текст] /Б. Мельничук, Р. Тринько, М. Федечко // Тернопільщина: історія міст і сіл. Т.1. Тернопіль, 2014. С. 346-354.
Мороз, В. Скарби обителі у Краснопущі [Електронний ресурс] / В. Мороз // Василіянський Чин Святого Йосафата. Рим?. Режим доступу: http://osbm.info/?p=4507 (11.03.2017).