КОРДУБА Мирон Михайлович

 КОРДУБА Мирон Михайлович (псевдоніми та криптоніми – К. М.К., Кор. М., (ОО), Буковинець, Норим К., Омікрон, Фуфі та ін.; 02.03.1876–02.05.1947) – історик. Доктор філософії (1898), професор. (1920). Член Наукового товариства імені Шевченка (1903).

Народився в с. Острів (нині село Тернопільського р-ну Тернопільської обл.) в сім’ї греко-католицького священика. У 1893 закінчив гімназію в м. Львів. 1893–1898 навчався у Львівському, згодом – Віденському університетах.

Учень Михайла Грушевського. 1898 захистив докторську дисертацію з філософії на тему: «Суспільні верстви та політичні партії в Галицькім князівстві ХIII ст.» 1898–1900 – працівник бібліотеки Віденського університету.

Від 1900 до березня 1919 – викладач історії та географії 2-ї гімназії в м. Чернівці. Брав активну участь у громадському та політичному житті, був президентом студентського товариства «Січ» у Відні (1897), редактором його альманаху «Січ» (1898) та політичного часопису «Україна» (1913–14).

Діяльний співробітник Археографічної комісії НТШ. 1906–1912 за дорученням М. Грушевського опрацьовував у архівах Бухареста (Румунія), Відня та Москви матеріали з історії Хмельниччини. За результатами роботи підготував 12-й том «Жерел до історії України-Руси» (1911). Досліджував історію Галицько-Волинської держави, історію козаччини, вітчизняну історіографію, спеціальні історичні дисципліни, зокрема історичну географію.

У роки Першої світової війни співпрацював із «Союзом визволення України», друкувався в його виданнях, керував культурно-освітньою роботою серед 30 тис. українських бранців у Зальцведельському таборі військовополонених (Пруссія).

1918 – член буковинського Крайового комітету Української національної ради ЗУНР, згодом – радник посольства Західноукраїнської Народної Республіки у Відні (1918–19). У жовтні 1920 призначений екстраординарним професором Кам’янець-Подільського державного українського університету, проте з приходом більшовиків це стало неможливим.

У 1920–1928 – професор Академічної гімназії у Львові. Одночасно 1921–1925 – співорганізатор, професор, декан філософського ф-ту Львівського таємного українського університету. Голова Історично-філософічної секції Наукового товариства імені Шевченка (1920–1934) і член багатьох комісій НТШ. Від 1926 – член Археографічної комісії ВУАН, з 1928 – Історичної секції ВУАН, з 1927 – член-кореспондент Українського соціологічного інституту в Празі (Чехословаччина).

У березні 1928 приїжджав до Києва, брав участь у жалобному засіданні Історичної секції ВУАН з приводу 20-річчя з дня смерті В. Антоновича (25 березня). Після повернення до Львова оприлюднив свої враження від подорожі до УСРР, як на прикметну рису повсякденного побуту в рад. Україні вказав на «поліційну систему надзору і настирливої, дошкульної контролі приватного життя».

Був одним із авторів «Української загальної енциклопедії» (3 т., 1930–1933). У січ. 1929 – верес. 1939 – професор історії України гуманітарного ф-ту Варшавського університету (спершу – позаштатний екстраординарний, потім, з лютого 1934, – екстраординарний, з вересня 1937 – ординарний професор). 1933 був делегатом 7-го Міжнародного конгресу історичних наук (проходив у Варшаві).

Завдяки спілкуванню з українською (еміграційною й галицькою) та польською політичними елітами в столиці Польщі, а також з польськими слухачами свого семінару у Варшавському університеті налагодив контакти з тією частиною польських інтелектуалів, які з огляду на засадничі інтереси своєї нації виступали за діалог з українцями перед обличчям імперської загрози Кремля.

Не раз зустрічався зі своїм колишнім учнем по Академічній гімназії у Львові І. Кедриним-Рудницьким, у той час співредактором «Діла» (1922–1939) й водночас варшавським кореспондентом цього щоденника й пресовим референтом (1925–1931) Української парламентської репрезентації. І.Кедрин-Рудницький у своїх мемуарах згадує про нього як про людину, яка належить до гурту тих, хто «має почуття відповідальности за долю свого народу” і робить все, що в спромозі, щоб «долю тому народові облегшити».

Друкувався в «Biuletynie Polsko-Ukraińskim», знайшов особливий тон для викладу тем із сумного реєстру «найважливіших болячок української дійсності» у 2-й Речіпосполитій, що ними легковажила, нехтувала й водночас “спричинювала їх та помножувала польська національна політика».

На шпальтах «Літературно-наукового вістника» ініціював дискусію про походження нації української, що дала поштовх вітчизн. історіософській та історіографічній думці (О. Пріцак). Публікувався у фахових європейських (нім., польс., франц.) виданнях: «Le monde slave», «Zeitschrift für osteuropäische Geschichte», «Kwartalnik Historyczny», «Przegląd Historyczny» та ін.

Від 1934 – дійсний член варшавського Інституту досліджень національних справ, з 1938 – почесний член Українського наукового інституту у Варшаві. Листувався з І.Крип’якевичем, зокрема, у листі до нього від 3 лют. 1938 писав: «А тим часом наша продукція наукова зійшла до нулі, аж сором перед сусідами, коли від часу до часу спитають про наші новини з наукового поля. Ще 10 літ тому назад наша продукція на полі історичних дослідів перевисшала польську і чеську, а тепер зійшла до рівня білоруської. Фінансова кріза НТШ зійшлася фатально з розгромом Академії [наук у Києві] і крізою у Варш[авськім] Укр[аїнськім] Інституті, спричиненою непосильним видавництвом 16-томового Шевченка. Через те вже довгий час спочивають в редакційних теках ріжні праці без вигляду на виданнє у близшім часі […]. Та й от і я сам, хоч зовсім не належу до плідних авторів, не раз неодно написавби, колиб знав, що се матиме вигляд вийти у рідній мові на світ Божий. Але щож, до фейлєтону «Діла» не полізу зі своїми розвідками, впрочім там би їх і не приняли, як замало актуальний матеріял».

Посада професора Варшавського університету давала йому змогу репрезентувати українську історіографію перед польським та закордонним науковим світом, а активна участь у міжнародних конгресах дослідників історії та суміжних наук – поширювати «докладні дані про розвиток української історичної науки в усіх українських землях та за кордоном».

Разом з тим він змушений був визнати силувану «екзильність» свого історіографічного доробку: «Приходиться писати для чужих і збогачувати чужі і без сього богаті літератури. Щоправ-да, се робить також прислугу нашій справі, і було се для мене великою сатисфакцією, що та сама Крак[івська] Акад[емія] Наук, котра перед війною признала нагороду Равіті-Ґавронському за його пасквілю про Хмельницького, тепер у своїм Słownik-у Biograficzn-ім опрацьованнє життєписів всіх Хмельницьких поручила мені і видрукувала так, як я зладив. Також прикликали мене до співучасти у т. зв. «Cambridge Edition» (англійській серії підручників історії різних держав), де саме ладиться виданнє «History of Poland» [т. 1, 1950]; тут я подав статтю про ґенезу і розвій козаччини аж до Переяславської умови 1654 р., насвітлюючи справу з нашого становиська. Але все ж таки приємнійше писати для своїх, ніж для чужих, хочби і у своїм дусі».

28 серпня – 4 вересня 1938 Кордуба брав участь у 8-му Міжнародному конгресі історичних наук (відбувся у Цюриху, Швейцарія). Виголосив доповідь «Домінуюче становисько Галицько-Волинської держави на Сході Европи в другій половині 13 ст.» Окрім нього, з укр. істориків на цьому конгресі був присутнім лише Є. Перфецький.

Напередодні 8-го Міжнародного конгресу історичних наук у Цюриху відбулися наради Федерації історичних товариств Східної Європи (Fédération des sociétés historiques de l’Europe Orientale), що об’єднувала 41 наукове товариство (у т. ч. – НТШ у Львові й Український науковий інститут у Варшаві) з вивчення історії Східної Європи і слов’янства.

26 серпня 1938 на загальних зборах делегати обрали виконавчий комітет федерації. Кордуба став скарбником виконкому. Того ж року у Варшаві як 7/8-й том щорічника федерації («Bulletin d’information des sciences historiques en Europe Orientale») з’явився його розлогий огляд вітчизняної історичної літератури на радянських теренах, датований осінню 1932.

З початком Другої світової війни опинився в німецькій зоні окупації. Із закриттям 1940 Варшавського університету й ліквідацією Українського наукового інституту переїхав до Холма (нині м. Хелм, Польща), викладав там історію в українській гімназії. Найважливішою подією цього часу в житті Кордуби стала публікація Українським видавництвом у Кракові його «Історії Холмщини і Підляшшя». Холмській тематиці частково присвячувалася і його брошура про останнього князя Галицько-Волинської держави Юрія Болеслава.

Від 1941 – дійсний член Українського історично-філологічного товариства у Празі. У грудні 1941 переїхав до Львова, працював у Бібліотеці Наукового товариства імені Шевченка, вчителював в українській гімназії. Не раз відвідував м. Збараж, де жила сім’я його дочки Стефанії.

Після війни був запрошений до роботи у Львівський університет (нині Львівський національний університет) і 7 серпня 1944 призначений в. о. професора історії України, а з вересня 1945 – зав. кафедри історії південних і західних слов’ян. Одночасно 1944–1946 був старшим науковим співробітником Львівського відділу Інституту історії України АН УРСР.

У повоєнні роки як представник історичної школи М. Грушевського став об’єктом морального терору, піддавався публічним інквізиціям, проте зберіг відданість науці, категорично відмовившись паплюжити пам’ять і спадщину свого вчителя.  Помер у м. Львів. Похований на Личаківському цвинтарі.

Автор понад 500 наук. і науково-популярних праць, опублікованих у «Записках НТШ», наукових збірниках та журналах чи вийшли окремими виданнями (українською, польською, німецькою, французькою та угорською мовами), зокрема «Перша держава слов’янська» (1895), «Венецьке посольство до Б. Хмельницького. 1650» (1907), «Територія і населення України» (1918), «Між Замостям та Зборовом» (1922), «Західне пограниччя Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном в XIII ст.» (1925), «Історія Холмщини і Підляшшя» (1941).

Його неопублікована праця «Бібліографія історії України» (понад 50 тис. карток) зберігається в Інституті українознавства імені І. Крип’якевича НАН України. Писав оповідання, літературознавчі праці та рецензії, перекладав художні твори з французької та німецької мов. У родинному селі М. Кордуби встановлено пам’ятник.

Джерела:

 

Рубльов, О.С. КОРДУБА Мирон Михайлович [Електронний ресурс] / О. С. Рубльов // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон – Кю / редкол.: В. А. Смолій (гол.) та ін. НАН України. Інститут історії України. — Київ, 2008. — 568 с.: іл. —Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Korduba_M (останній перегляд: 25.04.2017).

Федорів, І. Мирон Кордуба в історії України (кінець XIX — перша половина XX ст.) [Текст] /І. Федорів. — Тернопіль, 2001.

Article Source

Автор:

Даний автор додав 781 публікацій.

Залишити відповідь