Колишні вояки дивізії «Галичина»

13.11.2018 | Автор: | Категорія: Військовики, Діаспора, Історія регіону
Колишні вояки дивізії «Галичина» – бл. 8 500 українців, які під час Другої світової війни належали до дивізії «Галичина» у складі німецьких збройних сил, і яких після Другої світової війни перевезено до Великобританії.

У травні 1945 р., коли війна в Європі закінчилася капітуляцією Німеччини, дивізія знаходилася в Австрії. Відступаючи на Захід, щоб не попасти в руки наступаючих частин Червоної армії, бл. 10 000 вояків дивізії здалися британській армії і були тимчасово інтерновані в районі м. Шпітталь.

Радянська влада твердила, що українці в дивізії були радянськими громадянами і вимагали їхньої репатріації до СРСР на підставі домовленостей Ялтинської конференції (лютий 1945).

Проте британський уряд уважав, що даній угоді підлягали лише ті особи, що були радянськими громадянами до вересня 1939 р., і тому переважна більшість вояків дивізії «Галичина», як громадяни довоєнної Польщі, не підпадали під дію угоди. Лише незначній частині – вихідцям із довоєнного СРСР – справді загрожувала репатріація, однак британський уряд так і не наважився вжити стосовно них силу.

У травні і на початку червня 1945 р., британці перевезли дивізію до Італії і поселили її в таборі біля м. Белларії на східному побережжі країни. Внаслідок агітаційних заходів радянської репатріаційної комісії, бл. 1 000 дивізійників добровільно зголосилися на виїзд до СРСР. У жовтні 1945 р. дивізію перевезено до табору біля м. Ріміні неподалік Белларії.

Вже з кінця 1945 р. британський уряд шукав вирішення питання дальшої долі дивізії. Справа набрала актуальності після підписання 10 лютого 1947 р. в Парижі мирного договору між державами-переможницями та Італією, який мав набрати чинність 15 вересня того ж року.

Британське Міністерство військових справ не хотіло, щоб дивізія залишилася в Італії після виведення британських військ, побоюючись, що Італія могла б піддатися тиску з боку СРСР щодо примусової репатріації українців.

1 квітня 1947 р. британський Кабінет міністрів прийняв рішення про перевезення дивізії до Великобританії. У таборах в Італії дивізійники мали статус «ворожих осіб, що здалися в полон» (surrendered enemy personnel), а при перевезенні до Великобританії,  їм надано статус військовополонених (prisoners of war).

Протягом травня і червня 1947 р. кораблями з Венеції перевезено 8 570 українців. Крім дивізійників, між ними було 17 жінок-медсестер, кілька священиків, та мала група цивільних осіб, споріднених з дивізійниками. Новоприбулих українців розміщено переважно в таборах військовополонених, головно у східній Англії та південній Шотландії. Більшість залучено до роботи в сільському господарстві, де українці здобули репутацію добрих робітників.

Перевезення дивізійників до Великобританії не розглядалося британським урядом, як остаточне вирішення питання, а лише як вимушений і тимчасовий захід, і в уряді продовжувалися дискусії щодо їхньої дальшої долі.

Міністерство внутрішніх справ зокрема шукало шляхів для того, щоб їх відправити їх з країни. Розглядалася можливість виїзду частини дивізійників до Канади, США або Аргентини, однак у той час це виявилося нереальним.

У листопаді 1947 р. Міністерство сільського господарства почало розглядати можливість залучення дивізійників до контингенту Європейських добровільних робітників (ЄДР), яких міністерство спроваджувало з таборів для переміщених осіб у Німеччині та Австрії.

Спочатку міністерство готувалося прийняти на роботу лише 4 700 осіб. Інших, включно з хворими та інвалідами, пропонувалося відіслати до Британської окупаційної зони Німеччини, що викликало протести з боку Союзу Українців у Великій Британії (СУБ) та деяких британських допомогових установ.

В кінці, внаслідок збільшення потреби в робітниках, вирішено майже всіх дивізійників звільнити із статусу військовополонених і прийняти на роботу на умовах ЄДР, що сталося протягом серпня–жовтня 1948 р.

У другій половині грудня 1948 р. прийнято рішення про вивезення 30 грудня бл. 300 дивізійників до Німеччини. На заклик проводів СУБ та українських церков, 28 грудня відбувся загальний страйк українських ЄДР проти цього рішення.

30 грудня Міністерство внутрішніх справ заявило, що наступного дня будуть вивезені лише 45 осіб, які добровільно зголосилися на виїзд, головно з родинних причин, та 36 осіб, які, як полонені, «виказалися незадовільною поведінкою». Таким чином бл. 8 000 колишніх вояків дивізії «Галичина» одержали право залишитися у Великобританії на умовах ЄДР.

Після звільнення роз’їхалися по всьому світу — у США, Канаду, Австралію, Аргентину. На відміну від інших підрозділів, сформованих з колишніх радянських громадян, військовослужбовці «Галичини» не були видані радянському уряду, що деякі історики пояснюють впливом Ватикану.

1950 року у Мюнхені було засноване Братство колишніх вояків 1-ї Української дивізії, при якому діяло видавництво.

Після здобуття Україною незалежності на Західній Україні було засноване Галицьке Братство колишніх вояків 1-ї Дивізії Української національної армії. Братство, зокрема, відкрило Цвинтар вояків СС Галичина в селі Ляцьке-Червоне.  Головою Тернопільської станиці Галицького братства колишніх вояків 1 УД УНА  був обраний Б. Стасів.

Джерело:

Кравець, Р. Колишні вояки дивізії «Галичина»[Електронний ресурс] / Р. Кравець // Українці в Сполученому королівстві : інтернет-енциклопедія. — [Великобританія ?], 2008—2018. — Режим доступу: http://www.ukrainiansintheuk.info/ukr/01/kolyshni-u.htm, вільний.

Article Source

Автор:

Даний автор додав 2517 публікацій.

Залишити відповідь