ІВАН ФРАНКО НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ

03.01.2020 | Автор: | Категорія: Історія регіону
ІВАН ФРАНКО НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ
Роман ЗАГОРОДНИЙ
Позаштатний кореспондент газети «Львівський залізничник»,
вул. Гоголя, 16, Львів, Україна, 79000,
e
-mail: lz@railway.lviv.иа

Статтю присвячено перебуванню Івана Франка на території сучасної Тернопільської області. Розкрито мотиви, причини та наслідки цих подорожей. Розглянуто громадську та літературну творчість письменника, зустрічі з активістами українського національного руху, поетами і письменниками (Богданом і Левком Лепкими, Андрієм Чайковським, Омеляном Глібовицьким, Василем Лукичем та ін.). Звернено увагу на зустрічі І. Франка з інтелігенцією та молоддю Тернопільщини.

В історію українського письменства Іван Франко увійшов як багатогранна творча і надзвичайно науково плідна постать. За шириною творчого діапазону у світовій літературі його можна порівняти з такими великими геніями, як И. Гете В Гюго Р. Тагор, Л. Толстой та деякими іншими. І. Франко залишив величезну спадщину в безсмертних арсеналах української культури як поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературознавець, критик, мовознавець, філософ, фольклорист, історик, етнограф, економіст, соціолог, бібліограф та ін.

Про перебування І. Франка на Тернопільщині досліджувало багато краєзнавців але найбільше цією темою займалися Петро Медведик Володимир Горак, Микола Герета, Богдан Мельничук, Віктор Уніат, Василь Лукич, Володимир Чистух, І Михайлюк. Цінні спогади про І. Франка залишили ті, хто його бачив і навіть мав нагоду з ним спілкуватись. Це Іванна Блажкевич, Я. Остапчук, Андрій Білии Степан Коваль, а також Михайло Косар, Володимир  Чистух. Однак, і в цій проблемі є немало білих плям.

Як, відомо, Іван Франко часто бував на Тернопільщині, зокрема у Бережанському, Гусятинському, Збаразькому, Підволочнському та Тернопільському повітах. Тут він черпав теми для багатьох своїх творів.

У квітні-травні 1883 р. І. Франко перебуває в селі Вікно біля Гримайлова. Запрошений сюди дідичем Володиславом Федоровичем  упорядковує родин архів посла Віденського парламенту 1848 року Івана Федоровича. У кінці квітня 1983 року І. Франко виїздить із В. Федоровичем із Вікна у село Яблунів (тепер Гусятинського району) до польського дідича Чарторийського. Метою поїздки було знайти в архівах Яблунівського маєтку деякі потрібні документи. Проте цей «силуваний» візит, як писав І. Франко в одному з листів, не задовольнив письменника.

Під час поїздок у с. Вікно І. Франко зупинявся в Тернополі. Тут письменник знайомиться із інтелігенцією, учнями гімназії, вивчає життя працюючого люду, у 1883 р. в Тернополі письменик написав вірш «Не схиляй своє личко прекрасне» присвятивши його Юзі Дзвонковській, революційний вірш «Не покидай мене пекучий болю», також широковідомий твір «Vivere memento!» («Пам’ятай, що живеш!»), яким закінчується поетичний цикл революційних поезій «Веснянки».

У кінці квітня 1883 р. І. Франко перебував в с. Завалові теперішнього Підгаєцького району. Тут разом з Василем Лукичем — знатним репортером і видавцем, він цікавиться народними піснями, хороводами, розшукує старовинні рукописи.

22—24 жовтня 1883 р. в Підволочиську був написаний широковідомий революційний вірш поета «Беркут». Із Підволочиськом пов’язана і громадсько-політична діяльність І. Франка. Тут він брав активну участь у передвиборній агітації на зборах селян та робітників у 1897 і 1898 роках.

Улітку 1894 р. І. Франко приїжджає в Бережани до письменника Андрія Чайковського, який запросив свого літературного вчителя відвідати старовинні бібліотеки в селі Краснопущі та приміському селі Рай.

У жовтні — грудні 1884 р. І. Франко продовжує працювати над архівами в с. Вікно, зокрема викінчує біографію 1. Федоровича і свої художні твори, Тут, у маєтку, зустрічається з близькими друзями — Іваном Трушем та Василем Щуратом.

У 1895 р. І. Франко навідувався у с. Купчинці Тернопільського повіту, де тоді жив його близький друг — народний поет і громадський діяч Павло Думка. Тут письменник брав участь у народних вічах, підтримував діяльність провідників селянської бідноти, записував народні пісні.

У 1895 р. І. Франко вперше побував на Збаражчині. Часто гостював Каменяр в Антона Грицуняка в селі Чернихівцях. У 1898 р. записав від нього легенду «Чоловіка не наситиш». 26 грудня 1895 р. у центрі Збаража відбулося народне віче за участю І. Франка. Розповідь Грицуняка на вічі про антинародну суть австрійської конституції дала письменникові матеріал для написання відомого сатиричного оповідання «Свинська конституція».

З червня 1895 р. письменник разом із родиною перебував на відпочинку в с. Цигани (тепер Борщівського району). Запросив їх до себе О. Глібовецькии, родич А. Чайковського. Про це докладніше розповідає Богдан Лепкий у книзі «Спогади про Івана Франка». Зокрема про цю подію він пише таке:

«У жнива 1895 р., в хаті мого дядька (маминого брата) Глібовецького, який був парохом у Циганах, коло Борщева на Галицькому Поділлі, гостило не будь-яке товариство. Приїхали дружина Івана Франка з дітьми та молодий письменник Василь Щурат (Франко перебував тоді на студіях у Відні). А також різні поважні люди. Збиралося і тут дійсно товариство не будь-яке. Покійна тітка, Дарія Глібовицька, сідала до і фортепяну й починався імпровізований домашній концерт. Зі Щуратом ми тоді і познайомилися.

Він був лише «трішки» старший від мене, але вже ходив до гімназії у Львові, довше перебував у Відні, навіть, мабуть, мешкав з Франком, тому, що життєвого — студентського та літературного досвіду мав куди більше від мене. Це вже був письменник, автор праці «Світло в темряві», а мені ще «Стрічки» навіть і не снилися. Я все ще не рішився був, чи триматися палітри, чи хапатися за перо. Тому то я й дивився на Щурата з «респектом», як тоді у нас казали. Але він не дер голови, ми собі навіть тикали (звертались один до одного на Ти), й жили в мирній злагоді серед тих шумливих ланів Галицького Поділля, які він так любив. Довгими годинами ми блукали по полях між Циганами та Тересіном, любуючися красою неефективного, але такого багатого в настрої подільського краєвиду. Щураг перекладав з німецької «Останні дні Гутенна», і я мав нагоду переконатися, як він поважно ставився до цього діла. Дбав не тільки про вірність, але й про красу перекладу, а перекладати дзвінкі, мов з бронзи відлиті рядки Конрада Фердинанда Маєра та ще й зберігати його різноманітні і бездоганні рими – нелегка річ. Від Щурата в питаннях літературної техніки вже тоді можна було чимало навчитися.

Їхали ми до недалеких Шидлівців, попри якусь високу могилу, котрої назви вже й не тямлю.

Коло хати сад, а за ним відразу церква, за нею село: велике, свідоме й небідне. Селяни мають ниви по цей і той бік кордону. Через кордон перевозять снопи до своїх стодол. А кордон — це Збруч. Не широкий, та береги високі. Кордон!

Літо гаряче, а в Збручі вода зимна. Як не купатися в ньому? Але купатися можна лише до середини ріки, дальше йти не смій, бо це вже вода Царської Росії. Нахаби! Навіть ріку хочуть розколоти на двоє. Тримаємося свого берега, як сліпі плота. А при другім березі, так само по-нашому говорять і, купаючись, жартують.

А коли сонце геть кудись заховається й надворі похолодніє, господар гонить нас до хати. Він любить вечірню годину без свічок і нафтової лампи, заки подадуть вечерю.

Так добре тоді розмовляти. Відпочивають очі, і жвавіше працюють думки. А господар – митець піддавати щораз то інші теми: про літературу, політику, соціологію. Навіть у філософію скаче. Було це таке покоління, що не замикалось у тісному колі своїх досліджень, а цікавилось всім. І знали вони таки дійсно ’ багато. Граматика і математика, природа і література, історія і філософія, можна було сміливо сказати, що ніщо, що людське, не було для них чуже. Латинських авторів читали без коментарів, часто-густо цитували Шекспіра, а Гегель був їх улюбленим філософом. Щурат у розмовах брав живу участь, мав досить помітний хист полемічний, а мені сміливості не ставало. Несміливим робив мене авторитет дідуся, Михайла Глібовецького, і батька. Оба вони так багато вміли, що мене не раз просто страх збирав. Як стали балакати про Наполеона або розмовляли на якусь тему філософічну, то я дух запирав у собі. «Боже, яких вони вчителів мали?», — дивувався я ще учнем гімназійним.

(Опрацьовуючи цей матеріал, я, автор цих рядків, згадав, що теж мав цікавого дідуся, Данила Хомина (1888—1968). Походив він родом з села Кінашів, тодішнього Рогатинського повіту. На залізниці працював з 1913 по 1953 рік. Спочатку працював робітником із ремонту колій, пізніше кондуктором, начальником бригад кондукторських, стрілочником.

Із початком Першої світової війни працював на залізниці, підвозив австрійське військо, гармати, різну зброю, а також все, без чого не міг обійтися австро-російський фронт. Найбільше йому доводилося їздити зі Станіславова через Галич до Підвисокого. Фронт тоді довго стояв на Стрипі та Золотій Липі.

До речі, у цій місцевості в результаті боїв було багато знищених будинків та господарств. А залізничні та шосейні мости були всюди знищені, звідки відступали російські війська під час наступу австро-німецьких військ в так званій Горлицькій операції.

Із утворенням Української Галицької Армії брав участь у ній, працював старшим, від залізничної служби, тобто помічником командира на бронепоїзді «Хортиця». В його обов’язки входило — переїзд бронепоїзда на бойову позицію і вибрання найбільш зручного місця для ведення бою. Усі ці питання вони вирішували спільно з начальником бронепоїзда.

Коли УГА перейшла Збруч, у 1919 році потрапив до поляків у полон. Ув’язнюють його в місті Домб’є поблизу Кракова. З тюрми йому вдалося втекти, переховувався під Варшавою. Через деякий час, коли поляки перестали розшукувати своїх військовополонених, влаштувався на залізницю кондуктором, дальше працює стрілочником.

Під час Другої світової війни, через вік, участі в ній не бере, тільки працює. Спочатку відбудовує зруйновану дільницю залізниці Великий Ходачків — Денисів — Купчинці, лінії Тернопіль — Ходорів — Стрий, а пізніше працює черговим по станції. На пенсію пішов з посади начальника станції Денисів — Купчинці.

Його рідний брат Микола, служив при уланах, австрійській кавалерії, і по всіх даних повинен був брати участь в австро-російській війні. Проживав і похований на Свіржі, сучасний Перемишлянський район Львівської області).

У дитинстві, пам’ятаю, що до мого дідуся приходили різні люди. Найбільше запам’яталося мені, що до нього заходили священики та Михайло Косар з Купчинець, про якого я пізніше дізнався, що він був січовим стрільцем. До речі, нижче подається його спогад.

Із цих розмов найбільше запам’яталося мені, як дідусь своїм співрозмовникам перераховував усіх князів Русі-України, усіх гетьманів Запорізьського війська та всі праві та ліві притоки найбільшої ріки Західної України Дністра, мав феноменальну пам’ять. Тому безпомилково називав прізвища всіх гетьманів та назви рік.

Ще неодноразово, пам’ятаю, говорив, що пережив Першу і Другу світові війни. У Першу світову кинувся у сам вир революції, щоб будувати Українську державу, але, як в тій пісні співається, вистояти не було сили. Найбільше бракувало, як дідусь говорив, проводу, тобто офіцерів і підофіцерів, але, можливо, чи не найбільше бракувало набоїв (тому що зброя була австрійська), яких виміняли один чи два двохосних вагони за продукти в Румунії, але її стало не надовго. Він часто казав: «Я розумію, що я старий і мушу вмерти, такий закон природи, але мені так цікаво, що буде дальше, і дуже шкода, що я відійду з життя й так і не дізнаюсь, що буде далі?»(Р 3).

Але повернемося до розповіді Богдана Лепкого про І. Франка. «У Шидлівцях мали ми переночувати й на другий день вертатися до Циган, а тим часом і незчулися, як кілька днів минуло. Поділля — дозвілля, так тут широко, є куди пустити оком і думка летить. Не те, що в кітловині Львова, та ще влітку, коли виднину сонце обсипає тебе жагучим промінням, а ввечір кам’яниці, як розпалені печі, дишать теплом. Тому ходиш, як зварений.

— Треба нам їхати, — кажемо до себе, — бо там, мабуть, уже й І. Франко вернувся з Відня. Насилу вирвалися з рамен (полону, обіймів) гостинної хати. Як ми і сподівались, Франко дійсно вернувся. Втомлений і невдоволений, якийсь не свій. Приїхав відпочивати. Та який це був відпочинок! Перший вставав і босоніж, по росі, поспішав у ліс, збирати рижі та всякі губи, бо розумівся на них, як професор ботаніки. Гриби — це була його страсть, як у Циганах казали.

А друга страсть — це був тамошній, дійсно подільський став. Тільки посередині чистий, мов велетенське дзеркало, а кругом зарослий торщею та всяким водним зіллям. Зате були там також раки й риби, а наш поет любив їх ловити.

Третє, що він дуже любив,  то були старі подільські газди-філософи та баби відущі. Умів балакати з ними, і вони любили «нетутешнього пана». Одним словом: риби, раки та апокрифи.

І з тіткою Дарією Глібовецькою теж любив собі побалакати. Вона вміла (вона знала і вміла співати) багато народних пісень, казок і вірувань селянських. Село відкрило перед нею свої затаємні скарби, і вона їх показувала Франкові. У вечірну годину грала тітка на фортепяні. Вона мала дуже добру музичну пам’ять й кожну пісню, яку лиш раз почула, переносила на клавіші. Підбирала найвідповідальнішу тонацію й передавала експресію твору. Як нікого більше в кімнаті не було, то Франко співав. Я думаю, що у хорі, дали би його до других тенорів, а як співав соло, то виглядало, що має легкий баритон. Але не в силі голосу краса, а в тім, що він тим голосом передавав. А передавав багато, як нефальшива (непідроблена) пісня народна).

А ось що пишуть про перебування І. Франка в Циганах Богдан Мельничук і Віктор Уніят у книзі «Іван Франко і Тернопільщина»:

«Від початку до середини серпня 1895 року І. Франко зі сім’єю проживав у с. Цигани (нині Борщівського району) в Омеляна Глібовецького (рідного брата матері Богдана Лепкого Домни Глібовецької) — родича Андрія Чайковського. Спочатку в липні прибула дружина І. Франка з дітьми, а згодом 1 серпня цього року, приїхав й Іван Франко. Він очікував тут результатів своєї габілітації у Львівському університеті (пробна лекція з метою працювати у ньому). За цей час І. Франко їздив у Відень, а також — із делегацією українців — на етнографічну виставку в Прагу. Решту часу провів з родиною.

Як зазначав Р. Горак, ходив досвітками у ліс збирати гриби, любив ловити рибу, співав у храмі разом із дяком на церковних відправах, чим пишалася дружина. Редагував черговий номер журналу «Житє і слово», в якому вмістив фольклорні записи Д. Глібовецької та слухав у її виконанні на фортепяно українські народні пісні. Дарія Глібовецька придбала дітям І. Франка вишиті киптарики…».

Стосункам Глібовецьких із Іваном Франком присвячені дослідження Романа Горака «Листи Омеляна Глібовецького до Івана Франка та листи Дарії Глібовецької до Ольги Франко», опубліковані у № 3 «Наукового вісника Музею Івана Франка у Львові».

А ось що пише про майбутню поїздку до Циган І. Франко в листі до А. Чайковського від 28 червня 1895 р.:

«Дорогий друже! Як живете і що поробляєте? Коли збираєтесь до Праги? Ми їдемо в понеділок І липня до Циган, де надіємось бути у вівторок. Там я пробуду пару день і відтак верну до Львова, щоб їхати до Відня і Праги. До речі, в 1884 році кур’єрський поїзд Відень-Львів з Відня відправлявся о 11 годині ранку і у Львів прибував на другий день о 12 годині, їзда тривала 13 годин. Чи не могли б Ви тепер прибути до Циган, проти неділі, так щоб ми опісля разом вернули, хоч би й через Бережани? А коли ні, то мені було би дуже приємно здибатися з руською прогулькою (туристичною групою) в Празі».

Так збіглося, що тим залізничним шляхом, яким мав їхати І. Франко зі Львова до Відня, їхала наша краянка Соломія Крушельницька. Зокрема, про цю поїздку Валерія Врублевска у своїй книзі «Соломія Крушельницька», яка вийшла в Києві 1986 р., пише:

«Восени 1894 року Соломія Крушельницька кур’єрським поїздом Львів-Відень-Мілан вирушила до Італії. Як здавалось їй тоді, що їхала вона тільки вчитися, а, як роспорядилась її доля, насправді зв’язувала довічний вузол між своєю долею і цією країною».

До речі, в 1895 р. з села Циган можна було їхати по залізниці Гусятин — Станіславів — Львів. Але в той час можна з Циган було їхати через Бережани до Зарваниці, що недалеко від Золочева, а там сідати на поїзд і добиратися поїздом до Львова. Добираючись комбінованим методом, тобто каретою, диліжансом, а далі поїздом.

Про поштовий диліжанс, який їхав від Зарваниці, що під Золочевом, до Бережан, цікаво розповідає Лев Лепкий (1888—1971) у спогаді, який має назву «Дещо про молодість Богдана Лепкого». З цієї короткої розповіді ми дізнаємося, як у той час взагалі мали можливість подорожувати наші краяни. Так, зокрема, він пише:

«З Поручина мій батько перенісся до Жукова. Це село було дуже гарно розташоване. На вершинах пагорбів росли ліси, з яких довкола виднілися, доки сягало око, мальовничі краєвиди.

У долині вужем звивалася Золота Липа. Попри село біг головний шлях від Золочова до Бережан, цей шлях наші люди називали «цісарська дорога», бо по ній їздив «цісарський віз» — якого ще називали поштовий диліжанс, що возив пошту з Бережан до Зарваниці поблизу Золочова. І там здавали або отримували пошту, яку привозили поїздами з Підволочиська, Львова чи самого Відня та інших міст Австро-Угорської монархії.

До цього «цісарського воза» наші люди мали глибоку пошану. Побачивши його здалеку, фірмани вступалися набік із підводами. При тому візник-поштальйон часто трубів, якщо згаданий диліжанс проїздив поруч села. Це була рівно дванадцята година в полуднє, і тоді жінки бігли доїти корови.

Часом я теж відважився вийти на цей гостинець, звичайно, за пастухами, коли вони гнали товар. Пригадую, в дома всі говорили, що поштовий диліжанс приїде від залізниці з зупинки Зарваниця і в нім має приїхати мій брат Богдан з Кракова. Але сталось так, що він тим диліжансом не приїхав. Тому я на другий день знову вийшов на гостинець. Дивлюсь — їде «цісарський віз»…

Страшно мені стало, як затрубів здалеку поштальйон. Я не знав, що з собою робити. Вже не пам’ятаю, як я якось інстиктивно опинився в рові і там притаїв дух. А тут земля дуднить, копита іскри крешуть, коні, наповнивши широкі груди, форкають. Великі каштани, породисті, куди нашим до них… І відтоді повага в мене до цісаря Франца Йосифа, який висів у нашій школі на стіні, до цісарського воза і дороги та всього, що цісарське, набагато зросла.

Після того, як проїхав цей диліжанс і затихла його трубка, мені було добре видно, як там здалеку збиває копитами ціла валка бережанських «фіякрів». Вони везуть подорожних від залізниці. Я добре знаю, бо кождий день і в один і той час вони їдуть. Коні їдуть швидко, і тому швидко наблизились до мене і швидко переїхали в сторону Бережан, а один фіякр повернув в село, до Жукова. Хоч не дуже близько, але добре бачу, на задньому сидінні сидить двоє, як я пізніше дізнався що один з них на той раз вже був мій брат Богдан.

«Так подорожували люди, які були спроможні заплатити за проїзд за диліжанс чи поїзд. А тепер ми дізнаємось, як подорожували по краю тоді наші люди, які мали певні фінансові труднощі, розповідає Зенон Кузеля».

Я в той час ходив до Бережанської гімназії, коли скінчив п’ятий чи шостий клас (мабуть, це було у 1896 році) тоді мав трохи призбираних грошей, тому вирішив сам вибратися до Львова, щоб там купити нових і цікавих книжок. Тоді ще в Бережанах не було залізничної станції, і тому треба було їхати 5-7 миль до Зарваниці коло Золочова або до Бурштина.

З весни 1895 р. за вісім кілометрів на південь від Бережан розпочали будувати станцію Потутори, залізничного шляху Галич-Підвисоке-Тернопіль, який якраз тоді прокладали. Я не мав тоді так багато грошей, щоб заплатити за транспорт і за покупку. Та, крім того, мені шкода було грошей за фіакр або за поїзд, бо за те можна було купити багато цікавої літератури. А так як вік був молодий і здоров’я дозволяло йти пішком, тому я вирішив йти до Львова пішки і в такий спосіб зекономити гроші, щоб купити більше книжок.

Назад, повертаючись до Бережан, я вертався вже з великою силою переживань і цікавих новин та поважним запасом книжок і в той же час з досить пустою калитою, так що заледве вистачало мені на білет до Золочова (зрозуміло, що з книжками зі Львова я вже не міг іти), звідки я вже пішки з добрим тягарем заледве допльонтався до Жукова під Бережани.

(До речі, в кінці XIX ст. у Галичині відживав гужовий пасажирський транспорт (карети, диліжанси), а народжувався залізничний. На його народження пішло близько півстоліття. Про це писала газета «Діло» 25 листопада 1898 р.:  «Припинив рух останній диліжанс в Галичині, котрий перевозив осіб і пошту між Чортковом і Скалою, він припинив рух з причин запровадження на цій лінії нового залізничного сполучення. Був це останній державний диліжанс в Галичині»). — Р. 3.

Ще того дня, як ми приїхали в Цигани, І. Франко виїхав з них. Тому брат дуже жалував, що його не застав. 1. Франко зовсім нічого навіть не згадує, як йому буде добиратись каретою, тобто гужовим транспортом і поїздом, які переваги нового виду транспорту, що будували в Галичині.Також нічого не згадує, як він подорожує у Східній Галичині і як у Відні чи Празі, які труднощі були в дорозі і скільки тривала подорож. Адже зовсім іншим був транспорт у Циганах і у Відні чи Празі.

Що стосується комунікацій в нашому краї, то з весни 1895 р. розпочали будувати подільські залізниці. До яких входили лінії Тернопіль — Копичинці та Галич — Підвисоке — Тернопіль. Першу побудували восени 1896 р., другу — 25 січня 1897 року, до Гіідвисокого та з Підвисокого до Галича — у листопаді цього ж року. Тим більше, що тоді відбувалась боротьба за право будувати ці залізниці, а отже і за заробітки між місцевими і приїжджими робітниками. Не може бути, щоб місцеві люди про це йому не розповідали».

У серпні 1885 року разом з поетом Павлом Думкою, художником К. Устияновичем, М. Івасюком, Ю. Панькевичем, композитором О. Нижанківським та учасниками літературно-музичної мандрівки львівських студентів І. Франко побував у с. Прошова Тернопільського повіту. Звідти возами виїхали до Микулинців. Проте австрійські жандарми заборонили тут Франкові читати доповіді. Після того мандрівники вирушили до Конопнівки, а звідти — у Теребовлю.

24 травня 1896 року письменник їде в Тернопіль на передвиборчу радикальну агітацію. У своїх творах він зображає низку подій, що відбувалися в Тернополі.

У кінці червня і на початку липня 1887 р. І. Франко як репортер «Кур’єру Львовского» перебуває у Тернополі на українській крайовій етнографічній виставці.

16 травня 1898 р. письменник з висуненням своєї кандидатури до Віденського парламенту по виборчому округу Тернопіль-Збараж-Скалат. Він побував у багатьох приміських селах: Великому Глибочку, Курівцях, Пронятині, Білій, Чистилові, Купчинцях та ін.

Перебування письменника у селі Курівці досить повно і докладно описав проф. Олег Шаблій у книзі «Село на Золотому Поділлі» [11]. У травні 1902 р. І. Франко зустрічався в готелі (тепер готель «Україна») з тернопільськими гімназистами.

1911 рік. Громадськість міста знову урочисто зустрічає письменника- революціонера, який приїхав читати поему «Мойсей» на запрошення профспілкової організації «Учительська громада». Частково паролізованого і хворого, його принесли на руках через площу аж до підводи.

Останній раз, уже дуже хворий, відвідав Тернопільщину у 1913 році. Тоді ж побував він і в Підволочиську та ближніх селах.

Отже, І. Франко широко використовував для популяризації своїх ідей мистецьких та ідеологічних, у т. ч. партійних (як один із засновників першої в Україні Українсько-Руської радикальної партії — УРРП), поїздки по багатьох регіонах і країнах. Тому він неодноразово побував на території Тернопільщини. Часом ці поїздки були мотивовані потребами елементарного заробітку, щоб покращити матеріальні підстави свого життя і праці.

Тернопільщина не була у цьому відношенні винятком. Однак, І. Франко жодного разу не побував у її волинській частині, бо вона тоді належала до Російської імперії. Крім того, тут він мав багато друзів серед інтелігенції, у т. ч. культурних і релігійних діячів, які стояли на національно-духовних українських позиціях.

Як громадський діяч і партійний функціонер І. Франко «уподобав» собі центральну і південну Тернопільщину для агітаційних поїздок із метою просування своєї кандидатури до Віденського парламенту (1895 р. і 1898 р.). На жаль, через слабкість місцевого радикального руху, незважаючи на потуги й могутню підтримку селянства, йому не вдалося стати депутатом (послом) найвищого органу Австро- Угорської імперії.

Для подальшого вивчення теми «Іван Франко і Тернопільщина» доцільно звернути увагу на:

  • соціальні і національні мотиви електорального, партійно-ідеологічного та мистецького «мандрівництва» письменника;
  • чи надихали ці поїздки на створення І. Франком мистецьких і публіцистичних творів;
  • наскільки довго залишалися в мистецьких ремінісценціях враження І. Франка від поїздок на Тернопільщину порівняно з рефлексіями із рідного Підкарпаття;
  • чи після таких поїздок у творах І. Франка залишалися мотиви, сюжети, образи, лексика, виражальні художні засоби, пов’язані з соціальним, економічним, політичним і демографічним життям краю.

Список використаної літератури

  1. Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова. – Львів, 2006.
  2. Лукич, В. Спогади про Івана Франка / В. Лукич. — Львів : Каменяр, 1997.
  3. Діло. — Львів, 1926. — 10 черв.
  4. Діло. — Львів, 1926. — 19 черв.
  5. Діло. — Львів, 1926. — 25 черв.
  6. Діло. — Львів, 1926. — 29 верес.
  7. Мельничук Б. Іван Франко і Тернопільщина / Б. Мельничук. — Тернопіль, 2010.
  8. Михайлюк, І. С. Іван Франко на Збаражчині [Текст] : до 780річчя мЗбаража / І. С. МихайлюкП. К. Медведик. — Збараж : Медобори1991.
  9. Хома, В. Іван Франко в Купчинцях і Драгоманівці (Видання присвячене 140річному ювілею геніального Каменяра). — Козова1996. — 36 с
  10. Чистух В. Завалівські приятелі Івана Франка / В. Чистух // Земля Підгаєцька. —2016. — 26 серп.
  11. Шаблій О. Іван Франко в Курівцях / О. Шаблій // Село на золотому Поділлі / О. Шаблій. — Львів : Аверс, 2011. — С. 150—160.
  12. Шляхами Івана Франка на Україні. — Львів, 1982.

IVAN FRANKO IN TERNOPIL REGION
Roman ZAHORODNYI
Freelance correspondent of the newspaper «Lvivskyi Zaliznychnyk»,
16, Hohol Str., Lviv, Ukraine, 79000,
e-mail:
lz@railway.lviv.ua
The article deals with Ivan Franko’s stay in modem Temopil region. The author speculates on the plausible motives, reasons and results of these trips. Considered in detail are Franko’s meetings wth the participants of the Ukrainian movement, poets and writers – Bohdan Lepkyi, Lev Lepkyi, Andriy Chaikovskyi, Omelian Hlibovytskyi and Vasyl Lukych. Special attention is paid to Franko’s encounters with intellectuals and young people from the area.


Джерело

Загородний, Р. Іван Франко на Тернопільщині [Текст] / Р.  Загородний // Іван Франко: «Я єсть пролог…» : матер. Міжн. наук. конгресу до 160-річчя від дня народж. І. Франка (Львів, 22-24 верес. 2016 р.) : у 2 т. Т. 1. — Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2019. — С. 299—308.

Article Source

Автор:

Даний автор додав 2975 публікацій.

Коментарі (1)

  1. […] ІВАН ФРАНКО НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ […]

Залишити відповідь