ГАРМАТІЙ Лука Васильович

12.04.2019 | Автор: | Категорія: Мови | Фольклор | Література, Освітяни

ГАРМАТІЙ Лука Васильович (30.10.1866, с. Лучка, нині Тернопільського р-ну Тернопільської області – 31.10.1924) – етнограф-фольклорист.

Учитель, фольклорист, етнограф, громадський діяч Лука Гарматiй народився 30 жовтня 1866 року у селі Лучка поблизу Тернополя в багатодітній сім’ї письменного селянина, посла до австрійського парламенту
Василя Гарматія та Ганни з родини Дичковських.

Через хворобу матері дітьми опікувалася найстарша сестра Тетяна. Вже у п’ятирічному віці Лука розпочав науку в сільській школі. Продовжив навчання у Тернопільській гімназії, а за тим в учительській семінарії, яку закінчив 1887 року. 6 років учителював у Струсовi, Млиниськах, Теребовлi.

За нацiональнi погляди, активну просвiтницьку роботу, зближення з ідеями Української радикальної партії, яка «мала змагати до піднесення почуття національної самосвідомости і солідарности в масах усего руско-украйінского народа» австрiйсько-польська влада переводить його на Гуцульщину.

В 1893 році молодий учитель прибув до села Тюдів Косівського повіту. Діяльний та енергійний Лука Гарматій не дуже переймався своїм «засланням». Заходив у кожну хату і переконував місцевих ґаздів посилати дітей до школи.

Не припиняв і громадської культурно-просвітницької діяльності. За короткий час у Тюдові вже діяло Товариство «Просвіта», читальня, була сформована повноцінна книгозбірня.  Луку Гарматія несподівано спроваджують із Тюдова у Криворівню, що неподалік містечка Жаб’є.

До XIX століття у Криворівні не було жодних культурних і освітніх закладів. З 1850 року лише діяла однокласна парафіяльна школа. Згодом, відповідно до освітніх реформ, була реорганізована в державну. Більшість гуцулів були неписьменними, не вчилися і їхні діти. У 1889 році зі 189 дітей до школи ходило лише 70.

Не марнуючи часу, Лука Гарматій взявся до роботи. Перш за все, організував двокласну школу, яку відвідувало значно більше учнів. Тут він усі сили віддавав не тільки вихованню гуцульських дітей, а й заохочував
до самоосвіти дорослих.

Разом із священиком, просвітителем, видатним громадським та культурним діячем, теж уродженцем Тернопільщини, Олексою Волянським заснував читальню. Читальня влаштовувала лекції, концерти, популяризувала серед населення книги на економічно-агрономічні та суспільно-політичні теми, твори українських письменників.

Просвітницька діяльність народного вчителя була сіллю в оці місцевого війта, не подобалася повітовим урядовцям, особливо багатому власнику великих навколишніх угідь Станіславу Пшибиловському. Горда і бунтарська натура не давала Луці Гарматію схилити голову, зігнутися.

Спромігся, правда, 17 травня 1898 року написати листа до голови Краєвої шкільної ради у Львові Олександра Барвінського, у якому просив допомогти отримати посаду у селі Різдвяни на Теребовлянщині. Шкільна рада прохання чомусь не задовольнила. Невдовзі він змушений був покинути Криворівню.

Новим пристановищем Луки Гарматія було село Розтоки на Косівщині. Тут, крім грамоти, він вчив дітей співати, танцювати, грати на музичних інструментах, збирав фольклор. У його помешканні вечорами сходилися гуцули, щоб послухати мудрого слова учителя.

Зі своїм приятелем Юрком Калиничем Лука Гарматій також заснував «Просвіту», організував театральний гурток. Старі гуцули переповідали: коли його дружина Павлина грала Шевченкову Катерину, то навіть поважні ґазди були настільки зворушені, що потай плакали над долею дівчини. Таке народолюбство викликало спротив війта Максима Данилюка і пароха-москвофіла Льонгина Ковблянського. Невдовзі шкільне керівництво засилає Луку Гарматія «на найгіршу учительську роботу» у віддалене гірське село Голови.

Там панував опришківський дух, шанувалися давні традиції, вірування. Всяка культура і цивілізація не мала сюди приступу. Місцеві гуцули не радо приймали пришельців, з погордою ставилися до всіляких панів і професорів. З навколишніх дрімучих лісів до сільських осель підходили вовки та ведмеді.

«Громадяне Голов, – згадував Володимир Гнатюк, – були самі анальфабети. Не було кому прочитати найменшого письма. Пошта до села не йшла. Відбирав її громадський писар Шрайбер із Гриняви, віддаленої від Голов на 21 кільометр. Сам він являвся до Голов тільки чотири рази на рік і був там найбільшим потентатом. Перед ним дрожало ціле село, а гуцули, побачивши його, здалека здіймали свої крисані та рогаті шапки і клонили низько голови, не виймаючи й війта, яким був довгі літа Дмитро Шекерик-Доників. Що сказав пан староста – відомий косівський кацик Сабат – се було святе не тільки для війта, але і для цілої громади. Ніхто не смів писнути, що часом воно може бути інакше. А вже жандарм, то просто був Богом для головців. Що діялося в світі, державі, краю або хоч би в повіті про це головці нічогісінько не знали».

До приходу Луки Гарматія школа в Головах десять років не працювала. Поширювалися чутки, що у шкільному приміщенні оселилися нечисті духи і привиди, яких не можна тривожити. Вчителі тут довго не затримувалися, а деякі повертали з півдороги. Правда, дороги тут ніколи й не було.

За підрахунками Івана Франка, щоб добратися до Голів треба було 33 рази перейти річку і 35 разів перелізти через перелази. Однак, Лука Гарматій не злякався, не розгубився, не відступив.

Під осінь 1900 року у Головах на території школи відбулося богослужіння за участю багаточисельної громади. «На урочистому відкритті школи, коли священик завершив молебен, – писав Володимир Гнатюк, – Лука Гарматій скинув плащ і несподівано для всіх вистрілив чотири рази з гарних жированих гуцульських пістолів. Це дуже сподобалося гуцулам, що вчитель має таку моду, як вони при парадах. Має гуцульські пістолі і вміє стріляти…»

В скорому часі новоприбулий учитель заприятелював з гуцулами, давав місцевим мешканцям цінні господарські поради і навіть привіз із Відня дозвіл на експорт худоби. Домігся, щоб до села проклали дорогу і один раз на тиждень доставляли пошту.

У Головах і сусідньому селі Чорна Річка заснував читальні «Просвіти» й кооперативні крамниці при них, а в Головах ще й Товариство «Січ». За його стараннями було замінено громадське урядування з польського на українське. У війтовій хаті читав людям трилогію Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький». Організовував на Різдво «січових» колядників.

Лука Гарматій грав на скрипці, флоярі, теленці, дримбі. Навчав дітей, а зі старшими організовував розмаїті троїсті капели. За 12 років учителювання в Головах зібрав велику колекцію музичних інструментів, а також чимало пістолів, крісів та поясів до них. Заснував при школі етнографічний музей, який діє дотепер.

Лука Гарматій й донині є героєм усяких гуцульських легенд, переказів і бувальщин.

На прохання чеського етнографа Франтішека Ржегоржа Лука Гарматій збирав мистецькі й етнографічні експонати для Празького музею. Саме у Празі вироби гуцульських майстрів побачив відомий антрополог і етнограф Федір Вовк, який потім звернувся до Луки Гарматія і Володимира Гнатюка з проханням допомогти підготувати речі для Петербурзького етнографічного музею.

Чимало матеріалів фольклорист зібрав для етнографічного відділу Наукового Товариства імені Тараса Шевченка у Львові. А його колекція гуцульських металевих виробів на виставці в Коломиї 1912 року була відзначена золотою медаллю.

Того ж року Лука Гарматій перебрався у Стару Могильницю, що в Теребовлянському повіті на Тернопіллі. Працював учителем. З учнями брав участь в археологічних розкопках поселення трипільської культури, розгорнув діяльність товариства «Просвіта», організував хор, оркестр, драматичний гурток.

У роки Першої світової війни невтомний просвітитель із сім’єю перебував в Австрії і Моравії, де працював управителем шкіл для інтернованих українців. У 1920 році повернувся до вчительської праці у Старій Могильниці. Перебуваючи на Гуцульщині, спілкуючись з українською науково-мистецькою елітою, Лука Гарматій сформувався й утвердився як ретельний збирач фольклору.

«Вiд 1899 до 1911 років, – писав Лука Гарматій, – я приїздив постiйно в часi ферiй разом iз родиною до Криворiвнi на лiтнiй побут. Вiд 1900 року приїздив туди також професор Михайло Грушевський, який купив собi там дiм iз просторою царинкою, та доктор Iван Франко сам або з родиною… На короткий побут наїздило туди багато людей, а мiж ними були Федір Вовк, малярi Федір Красицький, Михайло Жук, Северин, етнограф Климент Квiтка, Леся Українка, Олександр Олесь, Володимир Доманицький, О’Коннор-Вiлiнська, Михайло Могилянський, Володимир Щербакiвський та iншi. Був також Михайло Коцюбинський».

Володимир Гнатюк, Iван Франко, Михайло Коцюбинський вiдвiдували Луку Гарматiя у Головах. Тiснi контакти з Іваном Франком встановилися ще з 1897 року, коли письменник у часописi «Житє i слово» опублiкував його матерiали про батька Василя Гарматiя, який у 1848 році був обраний послом до австрiйського парламенту.

Нерiдко Лука Гарматiй звертався до Iвана Франка з проханням надiслати йому журнали, збiрники, окремi твори.
За активну участь у вивченні культури і побуту гуцулів Луку Гарматія з ініціативи Івана Франка у 1905 році обрали членом Етнографічної комісії Наукового Товариства імені Тараса Шевченка.

Значна частина його фольклорних записів була надрукована у «Гуцульщині» Володимира Шухевича та «Колядках і щедрівках» Володимира Гнатюка. «У «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського, циклі поезій Олександра Олеся «На зелених горах» теж живе невтомна душа цього дивного подвижника, який кару приймав, як дарунок долі…» Так писав про Луку Гарматія його наступник у Головах, учитель і письменник Михайло Ломацький.

Лука Гарматій здіймався на круті, недосяжні для багатьох гірські вершини, сходив або й падав стрімголов на кам’янисті доли, не раз брів проти течії стрімкими, студеними потоками, безстрашно, з розгону перескакував через високі життєві перелази. Він завжди дивився вгору, ніколи не опускав рук, сміявся коли плакали очі. Пройнявся опришківським духом, був, як вони, відважним і твердим, як Довбушеві скали. Такими виховував своїх учнів і власних трьох дітей – Анну, Нестора і Мирослава. Однак потрясіння, яке для нього притримала доля, пережити не зміг. На очах у батька втопився син Нестор, студент Політехніки в Данцигу. Глибока рана ятрилася, боліла, не гоїлася.

Невдовзі, 31 жовтня 1924 року Лука Гарматій раптово помер. Похований у Старій Могильниці, біля церкви Пресвятої Трійці.

Найцінніші колекції зі збірки Лука Гарматій передав Етнографічному музеєві НТШ. Зібрані предмети перебувають у музеях Санкт-Петербурга та Праги (Чехія). У с. Голови є музейна кімната, експозиція якої розповідає про першого вчителя села та його видатних сучасників – І.Франка, М.Коцюбинського, В.Гнатюка. П. в с. Могильниця.

Олексій Лещишин

Джерела:

Гайдукевич, Я. Гарматій Лука Васильович [Текст] / Щербак, Л. // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. – Тернопіль, 2004. – Т. 1 : А – Й. – С. 338 : фот.

Гайдукевич, Я. Лука Гарматій, “Тіні забутих предків” та його нащадки [Текст] / Я. Гайдукевич // Свобода. – 2011. – № 103 (21 груд.). – С. 8. – (Роде наш красний).

Гайдукевич, Я. Чоловік свій – Лука Гарматій [Текст] : [педагог, етнограф, фольклорист] / Я. Гайдукевич, М. Ониськів // Вільне життя плюс. – 2012. – № 3 (13 січ.). – С. 6 : портр. – (З Тернопілля родом).

Скрипник П. І. ГАРМАТІЙ Лука Васильович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во “Наукова думка”, 2004. – 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Garmatij_L (останній перегляд: 26.03.2019).

Левицька, Л. Обранці народу одного роду [Текст]  / Л. Левицька // Подільське слово. – 2009. – 20 берез. – С. 5 : фото ; Вільне життя. – 2009. – 25 берез. – С. 4 : фот.

Лука Гарматій [Електронний ресурс] / підгот. О. Лещишин// Facebook. Тернопільський обласний методичний центр народної творчості. – (Славетні постаті Тернопільщини). – Режим доступу:
https://www.facebook.com/ternopilomcnt. – Назва з екрана. – Дата публікації: 01.03.2019. – Дата перегляду: 22.03. 2019.

Article Source

Автор:

Даний автор додав 2773 публікацій.

Залишити відповідь