ҐАРДАРІКА: біля витоків місцевого самоврядування

Більше тисячі років тому землі Київської Русі з великою мережею міст і фортець («градів») в скандинавських сагах звали Країною міст – Ґардарик, Ґардарікі (ісл. Garðarіki, ісл. Garðaveldi, старо-швед. Gаrdarike — «міста», «країна міст»).

Є кілька спроб витлумачити значення назви Ґардаріка переважно на основі скандинавських мов. Найімовірніше, що ця назва означає «країна міст», «країна дерев’яних міст» і походить від давнього балтсько-слов’янського слова «гард», що значить град. Давні назви градів із закінченням на «гард» збереглись до наших днів, напр. Старгард, Бялогард в Північній Польщі (Померанія).

Термін цей стосовно земель Київської Русі означав не лише «країну міст», але й «градів», «віків» і «відкритих торгово-ремісничих поселень».  У переліку найдавніших міст історії відомо 16. У другій половині ХІ століття появляються згадки про 50 нових центрів, до ХІІ ст. — понад 130, а до перших десятиліть ХІІІ ст. — ще близько 50.

З кінця XI століття на території сучасної Тернопільщини виникли удільні князівства — Теребовельське та Шумське, які пізніше об’єдналися і увійшли до Галицько-Волинського князівства. Міста Теребовля і Шумськ перетворилися на значні політичні, економічні та культурні центри.

Росту сільських поселень, міст сприяли вигідне географічне розташування, сприятливі природні умови, родючі землі, зручні транспортні шляхи і водні артерії (ріки Дністер, Серет та інші). Широкого розвитку набувають ремесла і торгівля. Основними предметами торгівлі були хліб, худоба, мед, віск, риба, ремісничі вироби.

«Головною містотворчою силою на початках давньоруської історії була політична влада. Молода східнослов’янська знать розпочала будівництво для себе замків — фортець, які порівняно швидко ставали дитинцями ранньофеодальних міст. Під їх стінами відбувалась концентрація ремесла і торгівлі, а у межах стін складалась військова дружина.»

© Л. Залізняк. Археологія України

Всі вільні мешканці Гардаріки були залучені до виробництва — виробляли прядиво, тканини, займалися бортництвом, полювали на хутряних звірів, вирощували хліб, плавили руду, виробляли з дерева необхідні вироби у вигляді кухонного начиння і столового посуду, а також скрині, діжки й бочки, в яких перевозили мед.

І скрізь жили чи приїжджали купці, які скуповували для продажу товари. Не було в Ґардариці-Русі земель, де б не розвивалась торгівля. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний на початку Х століття так описує розпорядок життя в Київській Русі: з початком холодів і встановленням санних шляхів, торговий люд залишав міста і йшов у глибинку.

Там, на спеціально приготовлених для «гостей» торговищах, вони скуповували все, що добули і виробили місцеві мешканці за рік: прядиво, віск, мед, хутра, вироби із заліза, вовняне сукно і льняне полотно, канати, полотнину, хміль, сало і яловичий жир, овчини і шкури. В урожайні роки — ще й зерно.

«З грек» на Русь везли вина, шовк, предмети мистецтва – ікони та ювелірні прикраси, фрукти та вироби зі скла. Однак, при всій важливості торгівлі з Візантією, не нехтували русичі й іншими країнами. Зі Сходу везли спеції, дорогоцінні камені, шовкові та сатинові тканини, зброю знаменитої дамаської сталі та коней.

Частина цих товарів осідала на Русі, частина відправлялася далі на захід. У відповідь європейці поставляли на Русь тканини, голки, зброю, вироби зі скла, вина, сіль, пиво і метали – залізо, мідь, олово, свинець. Річками й морями пливли великі купецькі судна та човни, пристосовані для перевезення вантажів. Вони досягали берегів багатьох країн, і купці могли закуповувати товари оптом прямо на місці їх виготовлення, економлячи тим самим гроші на різниці цін.

Крім того, що Київську Русь називали Ґардаріками — країною багатьох міст, не менш важливо пам’ятати, що вона ще й Гарда-Ріка – країна, оточена Змійовими Валами — надійним щитом від набігів кочівників з півдня у вигляді величезного захисного валу.

З великого степового коридору, що починався на кордонах Китаю і тягнувся до самого Дунаю, ніби протягом здувало цивілізованих осілих хліборобів. Не маючи високих гір, які захищали б їх від агресивних кочових племен, праукраїнці були змушені під час нападів кочівників залишати обжиті місця й ховатися в лісах.

Тому вже в трипільські часи люди об’єднувалися й насипали вали, пізніше названі Змійовими, оскільки своєю конфігурацією нагадували велетенського змія. Вчені підрахували, що лише для будівництва одного кілометра потрібно було не менше 3 тисяч кубометрів деревини…

Проте ремесло й торгівля, будучи досить розвинутими, не становили основу розвитку міст, які росли за рахунок зборів данини з прилеглих територій. Тому деякі науковці визначають давньоруські міста як колективні феодальні замки.

Як повідомляє «Повість минулих літ» під 996 р., Володимир Святославич «оустави на дворе гриднице пиръ творити и приходити болярам, и гридемъ, и съцкым, и десяцькым, и нарочитымъ мужем при князи, и безъ князя». Княжі достойники відвідували «по вся неделя» Володимирів двір не лише для того, щоб смачно поїсти, добре випити та повеселитися. На таких трапезах обговорювалися важливі й нагальні питання повсякденного життя країни.

З розпадом централізованої Київської держави міста знову отримали колишню самостійність. Починаючи з XIV століття більшість з них мали ще й Магдебурзьку грамоту. За свідченням літописців Данило Галицький заснував більше 70 міст, у яких розвивалися промисли, ремесла, торгівля, споруджувалися храми і княжі двори. А з появою німецьких колоністів міста отримали право організовувати самоврядні громади (війтівства) з автономними судово-адміністративними інституціями.

У воєводствах, що належали до Великого князівства Литовського (в т. ч. північна частина сучасної Тернопільської області), побутувало неповне магдебурзьке право. Це були так звані ратушні міста із посадами війта та 1—2 бурмістрів. Їх діяльність фактично залежали від місцевої державної (старостинської) адміністрації чи від дідичів, власників цих міст.

Чи не головними символам місцевого самоврядування в них були ратуші. До сьогодні на території Тернопільської області збереглися ратуші в Бережанах, Бучачі, Зборові, Підгайцях, Теребовлі, Товстому, Чорткові, Язлівці. Втрачено ратушні будівлі в Гусятині, Заліщиках, Тернополі, Хоросткові.

Після укладення Люблінської унії (1659), Волинь (у т. ч. частина території сучасної Тернопільщини) відійшла під владу Польщі. З відділених від Литви Волинських земель утворилося Волинське воєводство.

5 серпня 1772 р. між Габсбурзською та Російською імперіями і Прусським королівством була підписана таємна конвенція про поділ Речі Посполитої.  За цією угодою українські землі, в тому числі сучасна Тернопільщина, крім нинішніх Кременецького, Лановецького, Шумського і частини Збаразького районів, територія яких належала до Росії) входили до Цислейтанії.

Українці, які в 1910 році становили 8 % населення Австро-Угорщини, були позбавлені багатьох політичних прав; їхнє пред­ставництво в австрійському парламенті (Райхсраті) та Галицькому сеймі залишалось обмеженим. Уряд передав управлін­ня Галицьким сеймом польським політичним колам.

В жовтні 1918 року, після поразки у І Світовій війні, монархія Габсбурґів розпалася.  І в листопаді 1919-го українці Галичини, Буковини і Закарпаття створили свою державу — Західно-Українську Народну Республіку, на жаль, анексовану Польщею після падіння влади гетьмана України Павла Скоропадського.

Як бачимо, міські вольності для українців на більшості українських земель зберігались, головно, до XVІІІ століття, коли правителі австро-угорської, російської, згодом і радянської імперій почали їх цілеспрямоване знищення…

Джерела:

Вільній країні — вільні міста [Текст]  // УКРОП. — 2015. — № 5 (жовт.). — С. 1 ; 5.

Ґардарікі [Текст]  // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / гол. ред. Кубійович В. М. ; НТШ. — Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993. — Т. 1. — С. 356.

Залізняк, Л. Л. Археологія України  [Текст] : курс лекцій / Л. Л. Залізняк, О. П. Моця, В. М. Зубар та ін. ; за ред. Л. Л. Залізняка. — Київ, 2005. — 504 с. — Електронна версія друкованого видання: http://pulib.if.ua/book/144.

Україна: хронологія розвитку [Електронний ресурс]  // Україна: історія великого народу : проект. – Режим доступу: http://www.history-ua.org/rnew, вільний.

Article Source

Автор:

Даний автор додав 1743 публікацій.

Коментарі (8)

  1. […] році виклопотав у короля Сигізмунда ІІ для Гусятина Магдебурзьке право та дозвіл проведення трьох ярмарків на рік та […]

  2. […] Брунон писав в 1008 р., що Русь по кордонах з кочівниками було огороджено. Авари, коли […]

  3. […] В  1560-му містечко отримало підтвердження маґдебургії і герб міста. З 1604 року власник Чорткова Станіслав Ґольський отримав привілей на проведення 2-х ярмарків та торгів у неділю. Згодом Чортків — власність Потоцьких, від кінця XVIII ст. — Садовських, які здали його в оренду австрійському урядові. В історію містобудування містечко увійшло й завдяки двом ратушам. […]

  4. […] ратуша – унікальна пам’ятка архітектури середини […]

  5. […] головним символом місцевого самоврядування  та незалежності в давніх містах і містечках були […]

  6. […] і відновив замок. У 1389 р. король Яґайло надав місту магдебурзьке право, а в 1415 р. дозволив теребовлянському шляхтичеві […]

  7. […] пн. ш. 25°54’54″ сх. д. Висота над рівнем моря: 311 м. Магдебурзьке право: 1564 День міста: 24 […]

  8. […] Історія його починається з IX ст., коли тут існувало давньоруське поселення Черлений, пізніше перейменоване в […]

Залишити відповідь