ЧЕРПИТЯК Надія Миколаївна

28.06.2019 | Автор: | Категорія: Бібліографи | Бібліотекарі
ЧЕРПИТЯК Надія Миколаївна (1935, м. Волочиськ, нині Хмельницької області – 30.10.2019, там же) – бібліотекар-бібліограф,  з 1976 по 1993 – директор Тернопільської державної обласної універсальної наукової бібліотеки.

Спогади Надії Миколаївни Черпитяк (дівоче прізвище Грабовська)

Ветеран праці, посаду директора державної обласної універсальної наукової бібліотеки займала з грудня 1976 року до січня 1993 року. Стаж роботи 37 років.

Народилася 1935 року в місті Волочиськ Хмельницької області. За освітою бібліотекар-бібліограф вищої кваліфікації. Короткий життєвий шлях. Моє дитинство обпалене війною 1941—1945 років.

Замість ігор у дворі ми ховалися у підвалах і постійно хотілося їсти.

Війна залишила у моїй пам’яті спогади, що нині крають душу болем від втрат рідних і друзів. На Хмельниччині ми зазнали голод в 1947—1948 роках. Його наслідки ми відчували до 1954 року. Ці важкі роки війни та післявоєнної голодовки навчили не лише мене, а все моє покоління поборювати та долати труднощі, досягати мети.

Після закінчення Волочиської семирічки Хмельницької області та Підволочиської десятирічки Тернопільської області в 1954 році керівництво колгоспу пропонувало мені очолити ланку, але я не погодилася, бо була квола за станом здоров’я. Довелося рік «сидіти» вдома. Аби заробити кошти на особисті потреби, роботи не цуралася ніякої, допомагала сусідам на городі, взимку відкидала сніг з колій на станції Волочиськ та інше.

У батька, який в колгоспі отримував лише деяке збіжжя, не було можливості послати мене на навчання в інститут.

Лише в 1955 році влаштувалася на роботу в Підволочиську середню школу Тернопільської області, де працювала до 1960 року секретарем-друкаркою, бібліотекарем. Директором школи був Журбицький С.А., добра людина, кваліфікований спеціаліст. За цей час без відриву від роботи закінчила Теребовлянський культурно-освітній технікум підготовки культурно-освітніх працівників.

Та скрута дошкуляла: жила впроголодь, не мала достойного одягу. Мрія про навчання в інституті — ставала все більш недосяжною.

З метою поліпшення свого матеріального становища в 1960 року через військомат поїхала на роботу у військову частину, що розташовувалася в Угорській народній Республіці, де працювала до 1964 року до закінчення терміну мого перебування.

Під час роботи у військовій частині без відриву від роботи закінчила Ленінградський (тепер Санкт-Петербурзький) інститут культури ім. Крупської.

Приїхавши додому в 1964 році я знову була без роботи. Прибувши в Тернопіль, звернулась в обласне управління культури до заступника начальника М.М.Янкового, який під час мого навчання в Теребовлі був головою державної комісії. Хоч і заочно, але технікум я закінчила з відзнакою.

Він направив мене на роботу в міську бібліотеку № 2.

З липня до грудня 1964 року я працювала бібліотекарем, зав. відділом обслуговування Тернопільської міської бібліотеки № 2, а в грудні 1964 року переведена на посаду старшого інспектора відділу культурно-освітньої роботи управління культури по бібліотеках.

В грудні 1976 року була переведена на посаду директора державної обласної універсальної наукової бібліотеки, де працювала до січня 1993 року.

Начальником обласного управління культури був Г.Д.Свиніних, заступником М.М.Янковий, начальниками відділу культурно-освітньої роботи В.К.Несмашний, Б.В.Цяпа.

З Б. В. Цяпою до сьогодні згадуємо роки спільної роботи під час розмов по телефону, вітаємось з днем народження. Також підтримую дружні стосунки з С.Й.Кушабою, який в свій час працював головним бухгалтером. Всі вони були моїми наставниками.

Не дивлячись на те, що в управлінні культури я працювала 12 років в 13 кабінеті, але тут я отримала квартиру. До цього проживала 4 роки на приватній квартирі, знімаючи куток.

На базі бібліотек області проводились республіканські семінари інспекторів по бібліотечній роботі, я виступала з обміном досвіду на республіканських курсах, семінарах, нарадах.

На посаді директора бібліотеки я добилася збільшення штату працівників, відкриття відділів по пропаганді галузевої літератури. Колектив, очолюваний мною, обслуговував 18 тисяч читачів, видавав щорічно понад 400 тисяч книг.  До читального залу завжди була черга через мале приміщення.

Проводились різні масові заходи, зустрічі з письменниками, поетами, які приїжджали з Києва, нашими місцевими авторами. Урізноманітненню цієї роботи сприяло придбане при мені піаніно. Запрошувались актори обласного музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, обласної філармонії, музичного училища ім. С. Крушельницької, лектори товариства «Знання», любителів книги.

Працівниками бібліотеки надавалася методична допомога 900 бібліотекам системи Міністерства культури України та бібліотекам різних систем і відомств. Проводились обласні, міжобласні семінари спільно з Хмельницькою, Івано-Франківською, Чернівецькою областями з відвідуванням бібліотек нашої на їхніх з метою обміну досвідом роботи.

Організовувалися виїзди працівників нашої бібліотеки до Болгарії в м. Слівен для ознайомлення з роботою Регіональної бібліотеки ім. Сави Доброплотні та сільських бібліотек. Працівники слівенської бібліотеки приїжджали в м. Тернопіль, вивчали досвід роботи обласної бібліотеки, районних і міських бібліотек області.

З колишньою завідувачкою відділу обслуговування цієї бібліотеки Марією Райновою я досі підтримую дружні стосунки. Час від часу спілкуємось по телефону, обмінюємося листівками, листами.

За період моєї роботи для бібліотеки була виділена 2-кімнатна квартира під гуртожиток для молодих спеціалістів, кімнати під книгосховище.

Лідія Никанорівна Вороніна, Світлана Федорівна Ковтуненко, Надія Миколаївна Черпітяк (директор бібліотеки), Любов Бойко, Тетяна Ковалькова, Людмила Герман. фото

Молодим спеціалістам, згідного мого клопотання, неодноразового ходіння на прийом до голови міськради, були виділені квартири.

Бібліотека й до цього часу розміщена в тісному приміщенні. За час моєї роботи я зверталась в різні інстанції з клопотанням відносно поліпшення умов роботи для працівників і читачів. Добилася будівництва нового приміщення, яке розпочали в 1986 році. При мені залишилося провести внутрішні роботи, однак воно до цього часу не здано в експлуатацію, стало довгобудом. Вважаю, що в області не було і немає у владних структурах працівників, які б розуміли значення книги в житті людини.

Тоді ж був придбаний автотранспорт, різне обладнання, навіть для нового приміщення.

Допомагали мені у вирішення різних питань колишній директор Республіканської бібліотеки В. С. Бабич, його заступник з наукової роботи О. К. Алекандрова.

За час своєї трудової діяльності нагороджена медаллю «Ветеран праці», знаком Міністерства культури СРСР «За отличную работу», Дипломом ІІ ступеня і знаком ВДНГ УРСР, Почесною відзнакою «За багаторічну плідну працю в галузі культури» Міністерства культури і мистецтв України, знаком Міністерства оборони СРСР «Пропагандисту книги».

Неодноразово нагороджувалась грамотами, одержувала грошові премії.

Під час навчання на курсах підвищення кваліфікації директорів обласних бібліотек мої колеги з Кіровограда та Рівного поздоровили мене з днем народження такими рядками:

Ваше життя як чаша повна,
з якої люди мудрість п’ють,
а потім іншим віддають.
Спасибі Вам за працю Вашу,
за невгамовну щедру вдачу!
Здорова будьте і щаслива,
як роза ніжная красива.
Хай світять Вам книжкові зали,
де Вас навічно прописали!
(1981 рік)

Однак вираз навічно є символічним, так як все тече, все минає.

Вдячна всім працівникам, особливо ветеранам за спільну роботу, заступникам директора з наукової роботи О. В. Базюті, А. О. Ленчишин, М. Й. Мельник, Г. С. Моліцькій.

Думанська Лідія Прокопівна, Грабовська (Черпітяк) Надія Миколаївна — директор, Зажерей Марія Христофорівна (завідувачка відділу). фото

Пригадую як під час відзначення одного із свят 8 Березня від колективу бібліотеки мені була написана така посвята:

Наш директор дуже суворий,
надає завжди урок:
дисципліни і праці,
не образить ніколи.

Добротою наповнює нас,
всіх нас любить, поважає,
на зборах лякає
і працювати заставляє.

Робота для мене було все, брала участь у різних виїздах в райони, села по завданню вищестоящих інстанцій, працювали там у вихідні дні, ніколи не давали нам відгулів. Навіть коли важко хворів мій чоловік Микола, то вночі сиділа біля нього, а вдень йшла на роботу.

Понад пенсійний вік працювала лише два роки. Ніхто не поцікавився, як я виживала за ту мізерну пенсію.

Але життя продовжується. До розкошів я з дитинства не звикла. Все казала і досі продовжую говорити, що я готова сидіти на картоплі і хлібі, аби був мир на світі і в нашій Україні.

За період мого відходу від основної діяльності, довгий час брала активну участь в роботі громадської організації «Захист дітей війни».

Неодноразово була задіяна до роботи в дільничних комісіях під час виборів до Рад різних рівнів.

Організовувала зустрічі випускників Підволочиської  середньої школи, своїх однокласників через 33 роки та 50 років після її закінчення.

Приїжджали мої однокласники з міст Києва, Полтави, Львова, Тернополя, Хмельницької області, з районів і сіл Тернопільської області. Цю зустріч допомагала нам провести учителька Підволочиської середньої школи Тараса Матвєєва.

До цього часу підтримую дружні стосунки з однокласницею Леонідою Тартинчук зі Львова, інститутською подругою Марією Дічаковською, яка проживає в м. Бровари Київської області, подругою юності Валентиною Балютою, завдяки якій я мала де зупинитись, приїхавши в Тернопіль. Зараз вона проживає в м. Полтава.

Моя родина — сини сестри Ніни Віктор і Валерій, дочка брата Михайла Катерина, племінники, онуки сестри Ірина, Олександр, двоюрідні брати і сестри.

Вдячна теперішньому директору бібліотеки В. І. Вітенкові, його заступникам О. Г. Лісковій, О. С. Гончарук, голові профкому С. Т. Єрошенковій, що запрошують нас, ветеранів, на свято Всеукраїнського дня бібліотек, поздоровляють зі святом 8 Березня та ін.

Моїми порадниками в різних життєвих ситуаціях були В. О. Радзієвський, вчитель, товариш по спільній роботі в Підволочиській середній школі; В. Л. Сушкевич — кореспондент газети «Вільне життя», заслужений журналіст України.

Свої спогади хочу закінчити словами моєї улюбленої поетеси Лесі Українки:

«Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!» 

Article Source

Автор:

Даний автор додав 2707 публікацій.

Залишити відповідь