БУЧАЦЬКА РАТУША

06.01.2016 | Автор: | Категорія: Пам’ятки та пам’ятні місця

Бучацька ратуша, як символ міського самоврядування – унікальна пам’ятка архітектури середини XVIII століття в Бучачі. Вважається однією з найдовершеніших в Україні.

Переглянути на карті →

Містечко Бучач, що розташоване над берегами мальовничого каньйону долішньої течії Стрипи на Західному Поділлі, з-поміж іншого відоме як батьківщина Шмуеля Иосефа Аґнона (1888-1970), лауреата Нобелівської премії у галузі літератури 1966 року, який мешкав згодом у Палестині і писав про дитячі роки, проведені у галицькому краю.

Знайомство з бароковою спадщиною Бучача починається з придорожньої фіґури Яна Непомука, що знаходиться при в’їзді до міста з півночі. Автором скульптури святого  на високому, майстерно виконаному п’єдесталі, яка датується 170 роком, є різьбяр Іоанн-Георгій Пінзель, який, до слова, залишив у місті вельми цікавий спадок.

Бучач зберігає декілька архітектурних пам’яток доби бароко, та найбільшої уваги заслуговує ратуша, яка належить до найвишуканіших в Україні будівель адміністративного призначення.

«Без сумніву, кращою ратушею в усьому краї, і однією з кращих в Европі загалом, є, по суті, невелика, але напрочуд велична будівля», – писав 1915 року про бучацьку ратушу дослідник українського мистецтва Георгій Лукомський.

Побудована в 1750 – 1751 роках двоповерхова будівля висотою у 35 метрів, майже квадратна у плані. Над нею підвищується двоярусна вежа з великими вікнами. На початках ратуша була 53 метри заввишки за рахунок 18-метрового шпиля, що увінчував вежу. Цей шпиль було знищено під час пожежі у 1865 році. На жаль майстрів, які б відновили його, не знайшлося. До 1847 року веред прикрашав годинник, який відновлено у 2002 році.

Історія її появи тісно пов’язана з амбіціями тодішнього власника міста, канівського старости Миколи Потоцького, який задумав збудувати ратушу, що б перевершувала за своєю красою знамениту львівську ратушу.

А тому, запросивши львівського архітектора Бернарда Меретина, автора собору Святого Юра у Львові, поставив перед ним ультиматум: поки ратуша не вийде гарнішою за львівську, не дозволить залученого до будівництва місцевому скульптору Іоанну Георгію Пінзелю одружитися. Можливо з цієї причини, а можливо й ні, завдання Потоцького було виконано.

Лише після завершення будівельних робіт скульптор одружився. У цей час йому було близько тридцяти років, а хресним батьком першого сина Пінзеля (якого назвали Бернардом) став саме Меретин.

За місцевою легендою, вражений роботою майстрів, граф наказав закрити їх наверху будівлі. Мовляв, якщо вони такі генії, то нехай самі й вибираються звідти. Поміркувавши, майстри спорудили собі крила. Перший майстер, який був найстаршим з них, впав посеред майдану і розбився.

Другий долетів до Стрипи і також не вижив. Третій, наймолодший, на ім’я Федір, перелетів річку і приземлися на горі. Гору назвали його ім’ям, і за декілька років стараннями того ж Миколи Потоцького на ній спорудили монастир отців василіан.

Ратушу було зведено 1751 року як символ міського самоврядування за проектом архітектора Бернарда Меретина. Творчості цього майстра, знаного будівництвом львівського собору святого Юра, властиві барокова соковитість форм з деякими перехідними формами до класицизму, чіткість і майстерна обробка деталей, широке застосування скульптур та оздоблення, що надають його творам легкості та елегантності.

За оригінальністю задуму, сміливістю вирішення та вишуканістю про-порцій ратушу, складену з вапняку, відносять до найвизначніших архітектурних творінь Середньої Європи у 18 сторіччі. Німецький історик мистецтва Иоганн Вінкельман, досліджуючи окремі ґатунки мистецтва, писав:

«В архітектурі прекрасне має більш загальний характер, бо воно полягає головним чином у пропорційності, адже ж будівля може стати й бути прекрасною навіть без прикрас, завдяки лише самим своїм пропорціям».

Виходячи з цього, бучацька ратуша, навіть якби не мала зовнішнього оздоблення, лишень своїми пропорціями мала б повне право вважатися окрасою міста.

На двоповерхову кубічну основу спирається 2-ярусна вежа з великими вікнами. Пластику стін підкреслюють пілястри, кількість яких не однакові: на головному фасаді – 6, на задньому – 5, на бічних – по 4; вони завершуються капітелями корінфського ордера і значно урізноманітнюють площину фасадів.

Головний фасад ратуші звернений на захід, на його фронтоні – картуш з родинним гербом «Пилява» засновника ратуші Н. Потоцького. На фігурному щиті з перехрещеними військовими атрибутами – напис «М. Р. 8. К. » (« Микола Потоцький – староста Канівський»).

Внутрішній простір розділений на 12 залів; поверхи з’єднані гвинтовими сходами. Бучацька ратуша не має  аналогів в тогочасній архітектурі України. До 1847 році на верхньому ярусі вежі перебували годинник. У XIX ст. на першому поверсі ратуші розміщувалися органи місцевого самоврядування: повітовий старостат і повітова рада.

Аби спорудити таку імпозантну будівлю, власникові Бучача графові Миколі Потоцькому (1712-1782) довелося обкласти навколишні села додатковим податком. Чималу суму на будівництво офірували й бучацькі міщани.

У 18 сторіччі часто зводились будівлі, зовнішнє оформлення яких цілком присвячувалось ідеї возвеличення особи фундатора. Прикладом такого будівництва й була бучацька ратуша, котра задумувалась як панегірик на честь Миколи Потоцького.

Ратуша, розташована у низькій частині міста, у центрі міської площі, має однакову виразність як на близькій відстані, так й під час її огляду з прилеглих до площі пагорбів. Споруда є квадратовою у плані, має центрально-симетричну композицію, якій підпорядковані усі елементи будівлі.

Ратуша є чотириярусною, причому два горішні яруси з арковими вікнами являють собою годинникову вежу, що міститься на двоповерховому стилобаті з підвалом 14 x 14 м, до якого на першім поверсі вписано 12 приміщень, перекритих хрестовими склепіннями.

У середньому приміщенні розташовані гвинтові сходи, чотири приміщення виходять на східний фасад, п’ять приміщень службового призначення – на західний, і по три приміщення — на південний та північний фасади. Підвали глибокі і розгалужені.

Були часи, коли у підземеллях ратуші містилась в’язниця, де бургомістр утримував особливо небезпечних злочинців та боржників. У 19 сторіччі на першім поверсі ратуші містились повітове староство і рада, після 1920 року споруду віддали під житло та крамниці, протягом 1982-1992 років тут діяли історико-краєзнавчий музей і дитяча художня школа.

Будівничий не міг спорудити велику ратушу на такій невеликій площі, через що був змушений розвинути її вгору і перетворити в струнку вежу. Долішній об’єм будівлі є ніби монументальним підмурком з міцними стінами, в осерді якого й здіймається струнка, стрімких пропорцій башта.

Творець будівлі Меретин увінчав ратушеву вежу 18-метровим шпилем, який, з метою полегшення конструкції, був виконаний з дерева. Первинна висота ратуші зі шпилем сягала 53 м, проте 1811 року дерев’яний шпиль згорів і більше не відновлювався. Натомість у 21 сторіччі вежу завершує вишукана барокова баня.

П’ять балконів на головному фасаді підтримують поясні скульптури, деякі з яких були знищені пожежею і невблаганним часом, — дві під центральним балконом та по одній під іншими. Вікнини обрамлені багатим орнаментом, стовпи парапету над другим ярусом увінчані скульптурами і вазами, котрих збереглося небагато.

Скульптурне оздоблення ратуші, як вважають, здійснив видатний скульптор другої половини 18 сторіччя І.-Г. Пінзель. Спочатку скульптур було, за різними даними, від 17 до 30, але до початку 21 століття вціліло зовсім небагато. Кілька з них не пережили пожежі 29 липня 1865 року, коли згоріли з двісті будинків, церква та синагога.

Історик Садок Баронч, який описав бучацьку ратушу приблизно через п’ятнадцять років після її горіння, вважав, що ці скульптури були втіленням 12 подвигів Геракла з давньогрецької міфології та уособлювали:

  1. боротьбу з немейським левом,
  2. знищення лернейської гідри,
  3. полювання на еримантського вепра,
  4. знищення стімфалійських птахів,
  5. вполювання керінейської лані,
  6. здобуття для Євристеєвої доньки Адмети паска королеви амазонок,
  7. очищення авгієвих стаєнь,
  8. перемогу над критським биком,
  9. звитягу над царем Діомедом,
  10. викрадення корів у велетня Геріона,
  11. викрадення золотих яблук з саду Гесперид,
  12. приборкання Цербера

тощо.

Однак деяка невідповідність змушує більшість дослідників відхилити таке трактування і схилитись до думки, що різьблені фігури представляли постаті біблійних сюжетів. Також головний фасад прикрашали статуї Феміди, на яку так покладалися бучацькі міщани, козака, котрого називали «сарматським мислителем», та невільника, що розриває пута.

Під час встановлення скульптурних груп автори дотримувалися принципу ізокефалії, себто рівноголів’я, відповідно до якого голови фігур зображалися на одному рівні.

В алегоричній формі своїх скульптур Пінзель виразив ідею вічної боротьби добра зі злом, світла з пітьмою, справедливосте з насильством. Загалом, характерними рисами творчості Пінзеля є нестримна динаміка, внутрішня напруга, драматизм пози та релігійний екстаз.

«Кожний твір несе певне психологічне навантаження. Специфіка індивідуальности скульптора полягає також в бурхливій екзальтації та трагічній одухотворености образів», — підкреслює творчу особливість Пінзеля мистецтвознавець Тетяна Сабодаш. Дослідниця В. Стецько вбачала у творчості Пінзеля сутність галицького рококо:

«Антропоцентризм Пінзеля, концентрація на найсуттєвіших акцентах, синтеза узагальнення з підвищеною героїчною напругою, масштабністю, монументалізмом та екзальтованістю, небувала пластична активність скульптурних форм, близькі мікелянджелівській «Битві кентаврів» — це ті ознаки Пінзелевої кам’яної пластики, що становлять квінтесенцію всієї епохи рококо на Західній Україні».Бучацька ратуша – Залишки скульптури на ратуші

Наприкінці 20 сторіччя кілька скульптур з ратуші перенесли до новоствореного у Львові музею сакральної барокової скульптури, присвяченого творчості І.-Г. Пінзеля. Висока майстерність виконання, виразність пластики та жестів дають підстави вважати ці твори визначними пам’ятками монументальної скульптури 18 сторіччя. У жодній зі споруд України скульптура не перебуває у такій нерозривній єдності з архітектурою, як у бучацькій ратуші.

Збереглися 9 статуй (всі пошкоджені): композиції (вис. 195 см) «Геракл роздирає пащу Немейскому левові», «Геракл убиває Лернейську гідру», монументальні статуї бога морів Посейдона та юнака Давида – переможця велетня Голіафа і ін. Львівські скульптори під керівництвом Д. Крвавича виконують копії статуй; вони займуть місце на ратуші, оригінали зберігаються в музеї.

У ХІХ столітті на першому поверсі знаходились рада та повітове староство. У міжвоєнний період вся будівля ратуші була віддана під житло і крамниці. У 1980-х роках тут знаходилися історико-краєзнавчий музей та дитяча художня школа. У 1988 – 1992 роках ратушу відреставрували, тоді ж добудували дерев’яну вежу. У 2000-х реставрація відновлена. Наприкінці літа — на початку осені 2015 розпочалась реставрація нижнього ярусу будівлі.

Джерела:

Бабала, В. Депутат і меценат Василь Бабала пропонує створити громадський фонд врятування Бучацької ратуші [Текст] / В. Мельничук // Нова доба. – 2012. – № 34 (24 серп.). – С. 4 : фот.

Бондаренко, А. Бучач, частина 2: ратуша [Електронний ресурс] / Андрій Бондаренко // Україна Інкогніта. – Режим доступу: http://ukrainaincognita.com/node/1367, вільний.

Гнатюк, В. Хто заробляє на реставрації Бучацької ратуші? [Текст] / В. Гнатюк // Місто. – 2008. – 29 жовт. – С. 5.

Дуда, І. Бучацька ратуша [Текст] / Ігор Дуда // Тернопільський енциклопедичний словник. В 4 т. Т. 1. – Тернопіль, 2004. – С. 206 – 207.

Левицька, Л. Пінзель постав на фоні ратуші [Текст] : [споруджено пам’ятник видат. скульптору] / Л. Левицька // Голос України. – 2014. – № 224 (20 листоп.). – С. 19 : фот.

Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР [Текст] : ил. справочник-каталог / гл. редкол. Н.Л. Жариков и др. – В. 4. Т. 4. – Київ, 1986. – С. 54-55.

Шубарт, П. Й. Бароко та його розвиток в архітектурі міст Східної Галичини [Текст] / П. Й. Шубарт. – Одеса, 2012. – 329 с : кол. іл. – Бібліогр. укр., пол., нім. – Бібліогр.: с. 325-329. – Із змісту: Бучацька ратуша ; Василіянський монастир понад Стрипою : [бучац. монастир оо. Василіян] ; Покровська церква в історії Бучача ; Костел Успіння Панни Марії в Бучачі ; Фундаторська діяльність Миколи Потоцького у Городенці : [робота скульптора Й. Пінзеля над оздобленням храмів містечка Городенка Івано-Франків. обл.] ; Барокова святиня на батьківщині Івана Пулюя : [Покровська церква] ; Мандрівка до Залізців : [Покровська церква] ; Церква Воскресіння Господнього у Збаражі ; Обитель бернардинців над Гнізною : [бернардинський кляштор в Збаражі] ; Збаразька церква Успіння Богородиці ; Сакральні пам’ятки Зборова : [церква Преображення Господнього, костел святої Анни (зараз – церква східного обряду)] ; Візитівка Микулинців : [Троїцький костел] ; Фундація Потоцьких у Монастирисці [тобто Монастириській] : [костел Вознесіння Панни Марії] ; Кармелітська святиня Теребовлі : [кляштор кармелітів (зараз – церква св. Володимира, духовна семінарія УАПЦ)] ; Рококова перлина Тернополя : [костел домініканців у Тернополі (зараз – катедра Непорочного Зачаття Діви Марії)] ; Необароковий палац Хоросткова : палац графів Семенських-Левицьких.

Article Source

Автор:

Даний автор додав 1241 публікацій.

Коментарі (1)

  1. […] області збереглися ратуші в Бережанах, Бучачі, Зборові, Підгайцях, Теребовлі, Товстому, Чорткові, […]

Залишити відповідь