Музей годинникарства

17.01.2013 | Автор: | Категорія: Музеї

Хранителі часу: унікальний музей годинникарства в Романовому Селі на Збаражчині

Переглянути на карті

Дивно,  та серед сотень хронометрів забуваєш про час. Зайвий раз його тут не тривожать – стрілки на циферблатах завмерли кожна на своїй позначці.  Делікатні та довершені механізми наче переводять подих,  відпочивають.  Але за хвильку-другу,  розбуджені людською рукою,  знову монотонно і рівномірно відкраюють по скибці часу,  якого не повернути…

У цьому  музеї – більше п’ятисот годинників.  Його облаштувала  у власній садибі Надія Сіньковська.  Вона завжди привітно запрошує  в  царство «лічильників часу».  Тут  можна побачити,  настінні,  на камінні й воєнні хронометри.  Господиня розповідає про раритетні «зозульки», та невибагливі «ходики».І, звісно, про час. До нього в жінки ставлення особливе – романтичне,  філософське й водночас цілком практичне.

Цю унікальну колекцію годинників усе  життя збирав покійний нині чоловік  Надії Романівни – Володимир.  Із першим хронометром розібрався в дитинстві,  коли лагодив сусідчин будильник.  Вивчившись у Тернополі,  працював викладачем 11-го училища у щойно відкритому відділені годинникарів.

Не зогледівся,  як сам потрапив у полон до часу.  Їздив від села до села, вишукуючи старі механізми.  І в якому  «плачевному» стані вони б не були  б, більше  ста  років  прожили,  бувало,  і зберігались абияк,  але під опікою годинникаря,  вони оживали  і  рухалися відраховуючи хвилини,  поволі ворушилися,  скидали з себе тягар років.

У 80-тих роках минулого століття Володимир Олександрович полагодив несправну фантастику тих часів – японський хронометр на сонячних батареях. 

А найдавнішим за випуском годинником,  з яким впорався,  був механізм 1812 року.  Особливо цінний тим,  що на ньому латинкою прописане місце народження – Tarnopil.

Володимир Олександрович завжди  хотів щоб його годинники  побачили люди,  щоб побачили та оцінили,  частину своєї колекції продав краєзнавчому музею, з  них 147 рідкісних експонатів,  серед  них  були  і  «куранти» (це маленька копія московських курантів, які Володимир Олександрович виготовив сам). Нехай,  думав дістануться місту,  яке так любив.   На жаль,  у Тернополі цих годинників так і не виставляли.  Вони там є,  проте у фондах  музею.  розповідає з болем Надія Романівна.

Після смерті чоловіка не легко було Надії Романівні, – підростали діти,  важко було зводити кінці з кінцями.  Син Руслан, як і батько,  вивчився на годинникаря. І Надія Романівна вирішила,  що колекція заслуговує кращої долі,  аніж бути схованою  подалі від людських очей. Стала шукати приміщення для музею.  Продавши фотостудію в Тернополі на вулиці Руській,  яку тоді мала,  адже вона сама фотограф,  і купила хату в Романовому селі. 

Тут у сільській експозиції можна натрапити на унікальні речі:

годинник- «недільку»,  який має окремий корпус і ремінець на кожендень тижня;

«глибинний» годинник,  у формі металевої трубки, що використовують під час видобутку нафти.

«зозульки» – вирізані з дерева,  зроблені ще в п’ятдесятих роках, механізм таких годинників набагато складніший,  ніж у звичайних,  які лише б’ють.

Деякі речі заворожують своєю якістю.  У кожної своя історія,  що можна прочитати на циферблатах: «Павло Буре»,  «Густав Беккер» – найвідоміші для свого часу майстри –годинникарі. Їх роботи цінували,  ними захоплювались.

Майже всі експонати в музеї працюють,  але їх просто не заводять,  тому що відвідувачі швидко втекли б із компресом на голові – жартує пані Надія.

Якщо всі музейні годинники водночас відіб’ють час,  це викличе не лише шум,  а й серйозну резонансну хвилю,  що запросто може залишити музейні вікна без скла.  А ще,  подейкують,  не варто всі годинники,  які є в приміщенні,  запускати.  Бо коли вони вдарять разом,  настане  «рокова» мить.

Час невблаганно вносить свої корективи:  більшість людей в даний час звіряють хвилини на дисплеях мобільних телефонів.  Але тепліє на душі від думки,  що й у наш вік є ще хранителі часу.  Такі як,  Надія Сінковська та її діти,  а тепер уже й маленький внук Владлен.

У їх домі найголовнішим атрибутом залишається старенький годинник – зозулька,  що рівномірно цокає про тимчасове та про вічне.

Article Source

Автор:

Даний автор додав 2002 публікацій.

Залишити відповідь