РАДОШІВСЬКИЙ (БАРАН) Григорій Якович

 В Видатні діячі регіону, почесні громадяни регіону, Журналісти | Редактори, Краєзнавці, Письменники | Літературознавці


Радошівський (Баран) Григорій Якович

БАРАН Григорій Якович (псевдонім — Радошівський; 01.12.1930, с. Радошівка, нині Кременецького району Тернопільської області — 13.05.2013) — український поет, журналіст, громадський діяч. Член НСПУ (1995). Лауреат премії ім. Братів Лепких (2002). Орден «За заслуги» ІІІ ступеня (2006).

Народився Григорій Якович Радошівський 1 грудня 1930 року в селі Радошівка Шумського району (звідси й псевдонім, справжнє прізвище – Баран). Ще з дитячих літ доводилось хлопцеві бачити тяжкі випробування українського народу, передчасну загибель людей, які віддавали своє життя заради палкої любові до України.

Тямущий до навчання хлопчина за три десятки кілометрів пішки добирався у Кременець, де здобував освіту одночасно у старших класах школи і в педучилищі.

Однак вчителювати не довелося: надміру пильний комсомольський вожак запідозрив у літературних вправах юнака ворожість до влади і доніс на  нього емдебістам. Заарештували Григорія 3 лютого 1949 року.

Суд відбувався 13 травня 1949р. в Кременці. У вересні прибув разом з етапом у Красноярський край у станцію Решоти.

Нелегким для Григорія Барана стали наступні десятиліття після повернення в рідний край (1956 рік). Крила поетичного таланту не могли підняти його до вершин літературної кар’єри, бо були обтяті і спресовані багаторічними заборонами. Та головне – він не зрадив собі і залишився творчою особистістю.

Повернувшись на Україну, за сприянням І.Гнатюка, влаштовується завідуючим клубу села Тилявка Шумського району, хоча не мав відповідної освіти. Тут він знову відродився до життя.

Часто відвідував родичів Уласа Самчука, на творах якого виховувався і формував свій світогляд ще до арешту. За часів незалежної України, поет не раз приїздить у це село, аби побачити знайомих і відвідати могилу баби Варки, у якої мешкав.

Мріяв Григорій Якович вступити на живописний факультет Київського університету (не раз отримував обласні нагороди за свої малюнки, ще будучи у Тилявці), але не був відповідно підготовлений, та й з можливих 8 було аж 564 заяви. Тож вирішив іти на журналістику у Львівський університет.

Зі стаціонару вигнали, під постійною загрозою виключення вдалось довчитися заочно. У студентські роки познайомився з В’ячеславом Титаруком (тепер редактор журналу „Віче”), у гуртожитській кімнаті якого не раз доводилось переночувати або сховатись. Диплом отримав в 1964 році.

Працював спочатку у великодедеркальській редакції, але з роботи звільнили, боячись проблем, пов’язаних з його „підпільною” діяльністю (хоча всього лиш бував на зборах товариства імені Т.Шевченка (зараз „Просвіта”).

Після цього влаштувався у борщівську „Надзбручанську правду” (газета обкому партії). Проте і там довго не затримався. Постійні доноси, допити – і знову звільнення. Так у 1963 році опинився у Зборові. З тих пір його поетичний доробок розкиданий на сторінках місцевої районки, де іноді з’являлись оповіді про минувшину Зборова та околиць, оживав спомин про славетну битву під Зборовом, воскресали в легендах Верхостав і Білий берег. Навіть у матеріалах про передовиків виробництва і переможців змагання, ветеранів партії та війни, що мусили виходити з–під пера журналіста, звучало поетичне слово, ліричний відступ помислів, мрій, злетів.

Григорій Радошівський (Баран) був біля витоків виникнення перших громадсько–політичних об’єднань в Україні. Він обирався делегатом Установчих з’їздів Всеукраїнського історико–просвітницького товариства „Меморіал”, Народного Руху України, першої конференції Всеукраїнського товариства української мови ім. Т.Шевченка.

Пройшовши складні життєві дороги, зустрівши на шляху стільки фальші і зла, він залишився Людиною, що не має гніву і злоби ні на людей, ні на світ, ні на власну долу, і за це у грудні 2005 року отримав заслужену нагороду – орден „За заслуги” ІІІ ступеня як політично репресований, а згодом реабілітований. На останньому засіданні колегії облдержадміністрації у Тернополі голова ОДА Іван Стойко вручив йому нагороду. Але для Григорія Радошівського це ще не підсумок. Він називає себе „малописьменним письменником”, бо не все, що хотів, розповів людям, тож має намір закінчити книгу (літературні пам’янники), яка, можливо, матиме назву „Бо ти живеш”.

Автор історико-краєзнавчих та поетичних кни­жок:

«Квіти на постаментах» (1965), «Над Стрипою» (1981), «Заліщики» (1988), «Біль       перебитого       крила» (1994),  «Мальви прийдуть на поклін» (1995), «Підпалені присмерки» (1999), «В гучнім оркестрі завірюх» (2001).

Література:

  1. Радошівський, Г. Біль перебитого крила : книжка вибраних поезій. – Т.: Мальви, 1994. — 96 с.
  2. Радошівський, Г. В гучнім оркестрі завірюх : поезії. — Т.: Горниця, 2001.— 103 с.
  3. Радошівський, Г. Квіти на постаментах : поезії. —Львів: Каменяр, 1969. – 40 с.
  4. Радошівський, Г. Мальви прийдуть на поклін : сповідь у дзвонах і шаблях : поезії. — Т.: Поліграфіст, 1995. —26 с.
  5. Радошівський, Г. Підпалені присмерки : Поезії. — Т.: Горлиця, 1999. — 91 с.
Рекомендовані публікації

Залишити коментар

Цей сайт захищений reCAPTCHA і застосовуються Політика конфіденційності та Умови обслуговування Google.

The reCAPTCHA verification period has expired. Please reload the page.