Обласний літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького

19.10.2009 | Автор: | Категорія: Музеї

Обласний літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького

в м. Кременці

вул. Ю. Словацького,16,

м. Кременець, 47003

Тернопільська обл.,

тел.: (03546) 2-24-97.

 

Директор Сеніна Тамара Григорівна.

Головний зберігач Зуб Оксана Михайлівна.

Будинок-музей Юліуша словацького у Кременці

Гіздом на сході, країною переповненою квітучими лугами, вітчизною кров’ю та молоком пливучою називав Словацький свій рідний  Кременець. Поет надзвичайно цінував і любив це місто, адже саме тут, у домі дідуся Теодора Янушевського та бабусі Александри, почався вимір та істота цих цінностей.

Народження, дитинство і молодість Юліуша Словацького тісно були пов’язані з родинною домівкою дідуся та бабусі Янушевських, а не батьків. З ними провів дитячі роки 1814-1818, коли після смерті батька повернувся з матір’ю до Кременця. З цього ж дому, у 1817/1818 навчальному році, ходив до першого класу Волинської гімназії. В роках 1824-1828, під час свого навчання у Вільні, приїжджав часто на свята та канікули. Після закінчення університету, з червня 1828 р. до лютого 1829 р., жив водночас і в садибі Янушевських і в ліцейних „мурах” у дядька Теофіля, де мав маленьку кімнату.

Одноповерховий дім Янушевських відділяло від вулиці невеличке подвір’я, до якого можна було увійти через браму у мурі, що оточував колись монастир. Збудований з дерев’яних тинькованих балок, на невисокій підмурівці, де знаходилися господарські приміщення такі, як наприклад, пекарня, зверху був покритий ґонтом. На фронтовій стіні містилося шість вікон, які розділяв засклений ґанок з трикутним тимпаноном. З лівої сторони до нього вели пристінні сходи. Росли там також модні на той час італійські тополі, які у 1878 році були зрізані. З обох сторін дім оточували сусідські будинки. Зі сторони парку і ліцеального подвір’я розташовано господарські приміщення (стодолу, візовню), а навпроти садиби засаджено черешневий садок, з городом та клумбами, який асоціювався поетові з іменем матері, „котрим стара Янушевська гукала (…) – дитя своє” (лист з 28 XI1843). З подвір’я можна було вийти на територію школи, а також до Ботанічного саду. У 1909 році Кароль Гоффман описав цей дім так: „На підмурівці, дерев’яний, з 6-ма фронтовими вікнами, з характеристичним великим ґанком та старим полатаним дахом належав до ліцейних будівель. Близько 1837 року православна духовна семінарія продала його Хлєбовському, він Скшишевскій, від неї дім перейшов у власність теперішньої духовної (жіночої) школи”.

У 1921 році родинну садибу Янушевських, яка на той час належав православній школі, продали євреям для демонтажу.

По другій стороні вулиці, на земельній ділянці, яку взяв Евзебіуш Словацький на довічне орендування у міста 9 серпня 1809 р., був збудований будинок подібний до вісімнадцятивікового будинку Янушевських. В домі батька Юліуш провів лише неповні два роки: 1810-1811. Восени родина Словацьких переїхала до Вільна, де Евзебіуш отримав кафедру літератури. Свій кременецький дім продали у 1813 році Ізидорові Собанському, від якого відкупив невдовзі його вчитель французької Юзеф Мільо. У 1939 році садибу викуплено з приватних рук і передано на власність Кременецькому ліцею.

Після війни була тут міська бібліотека ім. Словацького. В 1969 році на подвір’ї поставили постамент з гранітним погруддям Словацького (скульптор Василь Бородай). Будинок розташований на теперішній вулиці Словацького, 16. У 2002 році закінчено його реставрацію і у 2004 році урочисто відкритий музей. На сьогоднішній день це єдина безпосередня і найголовніша пам’ятка, що залишилась після родини Словацьких.

Експозиція Музею Словацького

Панорама старого Кременця (графіка ХІХ ст.) і слова з поеми «Година думки» вітають відвідувачів у вестибюлі будинку-музею Ю. Словацького. З портретів споглядають бліді обличчя рідних Поета, що немов очікують його повернення з далекого світу… Темою експозиції є творчий і життєвий шлях єдиного сина Словацьких – Юліуша (1809-1849), відомого польського поета, автора „Беньовського”. Цитати з творів і листів просимо сприймати з одного боку, як автобіографічний коментар, а з іншого, як визнання поетичної віри, а часом вільної гри натхнення і уяви великого польського романтика одного з найоригінальніших європейських артистів. Поряд з автографами та книжками презентуються художні роботи пов’язані з його шедеврами і графікою з епохи.

Усе це гармонійно розміщено у стильному внутрішньому інтер’єрі першої пол. ХІХ століття. Збережені булі оригінальні фрагменти, наприклад, паркет, якому близько 200 років. Реконструкції старались надати форму відповідну до первинного задуму Евзебіуша і Саломеї. Авторка виставки, Йоланта Поль, приклала усіх зусиль, щоб кременецька домівка нагадувала характерну домівку польської шляхти, яка на той час густо заселяла території давньої Речі Посполитої і вже у XVIII столітті прославилась прекрасними інтер’єрами з вшануванням традицій.

Зал І – Кременець

Історія Кременця сягає XI століття. Багато завдячувало місто мудрому старостуванню королеви „Бони”. Руїни замку, що збереглися на високій горі „охрещеній” ім’ям Бони, свідчать про винищуючи внутрішні війни XVII ст., які велись у Речі Посполитій. Справжній розквіт пережило місто на початку XIX ст., коли у 1805 році засновано Волинську гімназію, піднесену у 1819 році до рівня Ліцею, який став центром культури і освіти Волині, Поділля і цілої України. Після поразки польського повстання, у 1832 році цар Микола заборонив діяльність Ліцею. Високий рівень навчання утримувався завдяки старанням засновників Ліцею – Тадеуша Чацького та Гуго Колонтая. Вони спровадили сюди найбільш кваліфікованих викладачів. До їхнього складу приєднався у 1806 р., батько Юліуша, а він сам почав тут навчатись 6 вересня 1817/18 навчального року серед близько 600 учнів.

Юліуш Словацький народився у Кременці 4 вересня 1809 року і провів у цьому місті два роки свого дитинства. Його мати, Саломея з Янушевських (1792-1855) була дочкою адміністратора ліцейного маєтку. Батько, Евзебіуш Словацький (1772-1814), шляхтич гербу Лєліва, власної землі на той час уже не мав.

В 1792 році отримав патент землеміра, від 1800 року працював приватним вчителем, потім став викладачем поезії і вимови у Волинській гімназії. Згодом здобув славу теоретика літератури, автора опублікованих промов і двох трагедій: „Ванди”, „Мендога”, які поставили у 1813 році у Варшаві. Викладав у Віленському університеті. Після його смерті Юліуш з матір’ю повернеться з Вільна до Кременця і чотири роки (1814-1818) буде мешкати у бабусі і дідуся Янушевських. Їхній дім і життя у ньому стануть для поета втіленням шляхетських традицій і старих польських звичаїв. Потім Юліуш буде часто гостювати у родинному місті під час канікул, часом тільки проїздом наприклад, по дорозі до Верхівки на Поділлі, маєтку Михальських, або Одеси, яку побачив у 1827 році. Довший час перебував у Кременці після закінчення університету перед виїздом до Варшави – від липня 1828 року до лютого 1829 р. Востаннє побував там у 1830 році. Сюди, однак, завжди буде повертатись думками у хвилини смутку

На стінах висять портрети близьких Юліуша (створених Клембовським, Пічманом, Рустемом), серед них візерунки Саломеї і Евзебіуша, копійовані спеціально на ювілейну виставку 1939-го року. Портрет Юлька – амура у 1814 році намалював Ян Рустем.

У заскленій шафі в стилі бідермеєр виставлені портрети заслужених осіб Кременецького Ліцею та твори Евзебіуша Словацького. Прекрасний, старий самовар, який знайдено у Кременці, належав професору ботаніки Віллібальду Бессеру, який був водночас і викладачем в гімназії і директором Ботанічного саду. Дві графічні роботи П. Грегора представляють найдавніші краєвиди міста Кременця.

Зал II – Вільно

У 1803 році в „місті Гедиміна” розпочав свою діяльність Віленський університет. Його панорама представлена зі сторони Великого плацу, який колись називався іменем Петра Скарги.

Збоку костел св. Яна (збільшення графіки Ф. Беноіста і А. Байота з пол. ХІХ ст.) Вигляд ніби з вікна Саломеї. Родина Словацьких переїхала до Вільна влітку 1811 року, після того як Евзебіуш отримав посаду професора польської літератури. На той час куратором університету був князь Адам Чарторизький, який водночас керував усім віленським науковим кругом (у 1824 році цю посаду зайняв Микола Новосільцов). У роках 1807-1815 ректором університету був Ян Снядецький, а художнього мистецтва навчали видатні митці Рустем і Францішек Смуглєвічі. Професура університету надавала особливого тону товариським зустрічам, які відбувались у домі Словацьких.

Евзебіуш Словацький помер 10 листопада 1810 року, залишивши заповіт, який забезпечив майбутнє сина і дружини. Після смерті чоловіка, Саломея дуже хвилювалась за свого сина, аби він не захворів на туберкульоз як і його батько. У 1818 році вона вдруге вийшла заміж за хірурга Августа Бекю, професора гігієни Віленського університету (малював його Ян Рустем). З того часу Юліуш виховувався з двома дочками вітчима, Александрою (з 1831 року Мяновською) і Герсилією (яка у 1827 році вийшла заміж за Теофіля Янушевського, брата Саломеї). Під час другого перебування у Вільні салон Словацьких, як завжди, наповнювався новими людьми – перед усім професорами, склад яких, на той час значно був змінений на відміну від попередників. До їхніх розмов уважно прислуховувався Юліуш. Крім них, Саломея охоче запрошувала до себе молодих письменників, таких як Едвард Одинець і Адам Міцкевич, у якого замовила навіть у 1822 році том „Поезії”. З 1819 року Юлько ходив до гімназії, а крім того мав гувернера. У 1824 році трагічно загинув вітчим Юліуша (його вразила блискавка). Три роки після смерті чоловіка, Саломея жила із сином у Вільно. У 1825 році він розпочав навчатись на факультеті морального і політичного права. Мати уважно слідкувала за його першими літературними спробами, інспірованими модними книжками і інтенсивними, у вразливого хлопця, хвилюваннями: дружба з Людвіком Спітснаглем, зачарування Юлею з Верхівки і романтичне кохання до Людвіки Снядецької (мініатюра В. Прушинського). Познайомився з нею в Яшунах, маєтку її батька – професора Єнджея, де гостював у 1827 році на Різдво. Старшу від себе Людку, буде згадувати автор в „Годині думки” а також в багатьох листах та віршах. Слід пам’ятати, що на долю Словацького випав нелегкий для Вільна час, коли розкрили угрупування університетської молоді і почались масові слідства і процеси. Жителі міста були свідками того, як вивозили групами молодих людей в глибоку Росію. У 1831 році події ці згадав Лелевель у своїй брошурі „Новосільцев у Вільні”, а Міцкевич в III частині „Дідів” (1832), включно із смертю професора Бекю, якого розпізнали у постаті Лікаря з цієї драми. Також, появляється там постать Пелікана, з 1824 року ректора університету. Словацький виїхав з Вільна відразу після закінчення навчання у липні 1828 року.

Зал III – Варшава

Банковий плац у Варшаві (за офортом Ф. Дитріха з 1829 року). Словацький приходив сюди майже день у день, коли після приїзду до нового міста (з рекомендаційними листами від Яна Снядецького та князя Чарториського) у лютому 1829 року приступив до практики у  Комісії  Скарбу

31 січня 1830 року перейшов до Дирекції Контролю, де написав свою автобіографію, яка розміщена у залі. Приготував до друку поеми „Шанфари”, „Хуго”, драму „Міндове”. Познайомився з відомими варшавськими літераторами: Богданом Залеським і Северином Гощинським – автором „Канівського замку”, невдовзі учасником повстання. Після вибуху повстання Юліуш пише ряд патріотичних творів: „Гімн”, „Ода до вільності” (яку опублікував анонімно ще в 1830 році) і „Кулик Поляків” (1831). Цитовано їх на вулиці і в кав’ярні, розносились блискавицею з уст в уста приносячи славу і визнання співвітчизників. На початку 1831 року пише „Мніха”, „Яна Білецького”, ,Араба” і трагедію „Марія Стюарт”. Гіпсове погруддя – копія першого пам’ятника Поета, який запроектував скульптор В. Марцінковський. Урочисте відкриття відбулося у 1899 році в Милославі біля Познаня. Оглядаємо у залі також портрети ватажків повстання: князя Чарториського та Юліана Нємцевича, постать якого виступає у драмі „Кордіан”. Фрагмент з цієї драми намалював Леонард Пікард на картині „Кордіан у підземеллі костелу св. Яна у Варшаві” (кінець XIX століття). Свою драму про „коронаційний список” проти царя Миколи, у якому кілька сцен відбувається у Варшаві 1829 року, написав Юліуш у Швейцарії, а видав анонімно у Парижі у 1834 році.

З Варшави виїхав 8 березня 1831 року, формально звільнившись зі служби в Дипломатичному бюро князя Чарториського.

Зал IV – Листи до матері

Завдяки передвоєнним виданням (перше вийшло у 1874-76) на сьогоднішній день знаємо 130 листів Словацького до матері. Оригінальні листи, яких було набагато більше і які з особливою турботою зберігала Саломея, згоріли у бібліотеці ординації Красінських у Варшаві. Вже під кінець XIX ст., науковці вбачали у кореспонденції автобіографію поета. У листі 10 липня 1838 року писав до матері: “Будь моєю провідницею, ясністю в дорозі – вже тебе давно назвав десятою моєю музою… Висилав Юліуш їх з Дрездену, Парижу, Женеви, Флоренції – писав їх навіть під час плавання по Нілу. Компенсували вони довголітню розлуку. Патріотичними ліриками та іншими написаними в еміграції творами, Словацький включився в дискусії про долю зневоленого народу. Вдаряли вони прямо у політику Росії у відношенні до Поляків. Розповсюджувались таємно також і у Кременці. Після виїзду з Варшави, Словацький хвилювався, щоб помста загарбників не дійшла до близьких йому людей. З погляду на матір на першому плані ставив літературну славу і на „прив’язі” тримав своє серце…” Поряд з портретом Саломеї (1810-11 худ. Ян Рустем) бачимо портрет Юліуша, який у 1831 році намалював Титус Бичковський у Дрездені. Перед тим, як Словацький виїжджає до Лондона з місією на користь повстання, потурбувався щоб портрет буї висланий матері Відчував, що зустрінуться не швидко (остання зустріч відбулась 20 червня 1848 року у Вроцлаві). Усі ці роки мріяв, щоб “прилетіти до Кременця, гучно відчинити Вашу хвіртку – збудити Дідуся здаватись злодієм, який вкрадається до дому – а ранком бути прийнятим материнськими слізьми. Щоб я дав за таку мить!. (Париж, 20.Х 1831)” Поряд з цитатами з листів розміщений прекрасний ліричний вірш присвячений мамі:  „Розлука. Над озером Леман 20 липня  1835 р.”. Портрет – мініатюра стоїть разом з краєвидом Женеви.

Цінним експонатом, що доповнює експозицію, є власноручна вишивка Саломеї, одна з рідкісних речей які збереглись після матері поета.

Зал V – Салон

Розповідь пов’язана з біографією тут зупиняється – як в поемі Словацького про Мавриція Беньовського, де автор раз за разом залишає свого героя у степах України, щоб перейти до спогадів про Кременець, задуматись над важкою ситуацією Поляків у „часі неволі”, або порушити тему романтичної поезії, власних інспірацій, артистичних аспірацій, поєднаних з мріями про славу.

У салоні – комплект меблів з червоного дерева які зібрано з пізніших помешкань Саломеї. Стоїть тут також старосвітський, рідкісний клавікорд, названий „Жирафа”. На секретарі стоїть копія погруддя Юліуша Словацького, автором якої був Вацлав Шимановський. Скульптура знаходиться у парафіяльному костелі св. Станіслава, збудованому під кінець XIX століття. Відлита з бронзу у Парижі 1909-го року була привезена до Кременця у 100 річницю народження поета і поставлена на мармурі, де вибито слова: «Заклинаю, нехай живі не втрачають надії.» („Заповіт”). Оригінальною оздобою виставки є картина, авторство якої приписують Юліушу: олійними фарбами на полотні представлений пейзаж „Імлистий ранок над морем” (приблизно 1827 р. Малював його у Кременці! Про те, що Юліуш любив малювати відомо давно. Він сам в листах до матері часто нагадує про свою пасію. Під час перебування у Женевському пансіонаті часто брав пензель, хоч не так часто як у родинному домі. Зберігся дитячий малюнок Юлька з пейзажем Замкової гори. Збереглися також його нариси і праці з подорожей на Схід. Чи саме рукою Словацького була створена картина – з запальними фантазіями “молодих років” – залишається загадкою…

Зал VI – Україна. Подорож на Схід

Словацький встиг з Неаполю на кур’єрський корабель, який плив з Оранто на острів Корф. Так у серпні 1836 року розпочалась екзотична, переповнена „дикими” пригодами подорож Словацького. Мріяв про неї, під впливом книжок лорда Байрона і французьких авторів: Хатебріанда, Ламартіні, під час перебування у Кременці. Це вони впровадили модну у романтизмі зацікавленість Близьким Сходом. Значний вплив на поета мала атмосфера рідного міста, яке у давній Речі Посполитій називали „Брамою на Схід”. Окрім того перебував у Кременці на той час знаменитий емір Арабів, шляхтич Вацлав Жевуський – торговець кіньми, дослідник і цілувальник Сходу. Від арабських традицій не відступав і на Волині. Маєтками його діда, гетьмана Вацлава, адміністрував (до 1777 року) Якуб Словацький, дідусь Юліуша. Уяву майбутнього Поета розбудила подорож степами України до Одеси, на той час правдивого „південного” міста. Свідоцтвом того є ранні твори Словацького „Чернець”, „Араб”,„Ламбро. Грецький бунтівник”. Жевуський, портрет якого оглядаємо у цьому залі, став героєм „Думки про Вацлава Жевуського” і постаттю з повісті „Lt roi de Ladawa”, які Словацький писав ще у Парижі (1832) – а ще раніше став головним героєм у „Фарисом” з твору Адама Міцкевича(1828). Екзотика і трудні подорожі за інспірували Словацького до написання „Гімну” („Сумно мені, Боже… Писав я на морі біля Олександрією, 19 X 1836 р.”) та таких відомих ліричних творів, як „Пісня на Нілі”, Батько зачумлених”, „Ель Аріс.” і незакінчена поема „Подорож з Неаполю до Святої Землі”(фрагментом цієї поеми є відомий „Гроб Агамемнона” – VIII пісня). Місця, де побував Словацький показані на графічних картинках з епохи, деякі з них саме з цих років, а також нариси самого поета. До ліричних творів „Розмова з пірамідами” та „На щиті пірамід” спонукає олійна картина „Словацький на пірамідах” (худ. Мацєй Гашинський). У Гізі біля Каїру зупинився поет 2 листопада 1836 року. Найбільшим поетичним проектом, реалізованим під час цієї подорожі, стане твір, який висвітлить не пережиття і рефлексії з подорожі, а справу поразки листопадового повстання і масових репресій. У Кляшторі Бетхешбан біля Бейруту – в переповненій духом раннього християнства атмосфері – навесні 1837 року написав „Ангелі”(надруковано твір у Парижі у 1838 р). Подорож шляхами відомих європейських романтиків закінчилась в Ліверні у червні 1837 року і так насправді стала подорожжю „у свій внутрішній світ”. Вірш „Мелодія” (1826), розміщений на планшеті, Словацький переробив з Томаса Мора у Кременці. Цей літературний портрет самого Юлька, який починає ступати по квітчатих лугах України, висить на виставі біля ностальгічного краєвиду подільського степу (худ. Юзеф Хелмонський). „Мелодія” попереджує поетичний роман, що повстав з українських подань, який буде називатись „Змій” (Париж 1831р). У тому ж часі друкуються трагедії „Ксьондз Марек” (1843) і „Срібний сон Саломеї” (1844). Ці твори є яскравим свідоцтвом того на скільки дорогою і близькою його серцю була українська тематика, яка появилась вперше у ранніх творах Юліуша і набирала з часом „буйного, кривавого цвіту.” Кривавого тому, що у двох трагедіях показані страшні війни, що нищили Україну в роках конфедерації у Барі (1768-1772) і після неї, під час Коліївщини. Завдяки цим творам, автор „Беньовського” з 1841 року належав до „української школи”. її репрезентантами вважалися Антоній Мальчевський – автор поетичної повісті “Марія”, і Юзеф Коженьовський („Карпатські Іуралі”) – обоє були тісно пов’язані з Кременцем Словацького, а також Юзеф Богдан Залеський – оспівував степ і Козаків, Северин Гощинський, з яким Юліуш познайомився ближче у Парижі в сорокових роках. З їхніми обличчями зустрічаємось між VІ-VП залом

Зал VII – Париж

Jardin des Planten (збільшена літографія Джоана Джакотета з першої пол. XIX ст.) – це один із символів романтичного Парижу, у якому Словацький провів в сумі понад 13 років. Перший раз приїхав до Парижу 6 вересня 1831 року і залишився тут близько п’ятнадцяти місяців. Молодий поет відкриває для себе Париж, який поступово заповнювався земляками, що масово прибували до Франції після поразки повстання. Запрошували його до високих кругів польських емігрантів, брав участь у наукових зустрічах, ходив до театру і опери, приготовляв до друку два перші томи поезії. До першого увійшли, крім „східних” повістей, та „українських подань” (дивись коментарій у VI залі), „Гуго, повість хрестоносців” і “Ян Бєлецький, народна польська повість”. У другому томі Розміщено історичні твори: „Мінове, литовський король” і „Марія Стюарт” (Париж 1832). Адам Міцкевич, який приїде до Парижа під кінець липня 1832 року, скаже про ці твори так: «Вони як прекрасний костел, але пустий без Бога». Така характеристика на довгі роки зависла над Словацьким. Відтоді став менш помітним серед поляків-емігрантів, залишаючись в тіні зростаючої слави Адама Міцкевича – автора „Дідів”, „Книг польського народу …”, а також епопеї „Пан Тадеуш”.

Власне, ще перед від’їздом з Парижа, коли писав про грецького повстанця Лямбро, Словацький став на сторону патріотичної поезії. Хоч Юліуш любив фантазувати, до кінця життя залишався їй вірним. До Швейцарії виїхав 26 грудня 1832 року. Опубліковану III частину „Дідів” Міцкевича сприйняв як власну образу і атаку на честь його матері, вдови по професорові Бекю. Однак після приїзду з Італії у грудні 1838 року, вирішив залишитись у Парижі на зовсім. Ще з Флоренції, як перед тим з Женеви, присилав паризькому видавцеві Євстахію Янушкевичу свої твори. У1839 році були видані такі твори, як „Балладина”, „Три поеми”, „Гімн” (Сумно мені, Боже…), а в 1840 – „Мазепа”. „Лілія Венеда”. У 1841 році закінчив і видав п’ять пісень „Беньовського”. У цей період створено було сталевий відбиток портрету Поета (авт. Джеймс Хопвуд), який невдовзі намалював Юзеф Куровський. В другій пол. XIX століття, невідомий автор намалював його на полотні.

Після повернення до Парижу наступає плідний творчий період. Дуже критично ставиться до оточуючого середовища. Старався бути визнаним серед місцевих емігрантів, але разом з тим, гостро критикував їхні помилки і вади. Відбивалось це і на його стосунках з Міцкевичом.

Словацький може і заздрив славі пана Адама, іронізуючи на цю тему, але так насправді щиро захоплювався і хвалив його за „Тадеуша”. Так як і Міцкевич, Словацький мав надію, що прийде перемога „польської справи” на чолі із політикою князя Чарториського.

Бував на вечірках і балах у готелі Ламберт разом із Шопеном, з яким познайомився в 1832 році. Не любили його Стефан Вітвіцкий і Станіслав Ропелевський, з яким Юліуш мав мати поєдинок у червні 1841 року. Причиною дуелі стали злосливі уваги Словацького написані у „Беньовському”.

Відданим другом Юліуша був у Парижі секретар Адама, Леонард Нєдзвєдский. Насміхався часто з Богдана Залеського, що тільки “шумки і думки” пише. Вбачав у ньому вірного приятеля Міцкевича. Гощинського, коли він був в біді, як рідного брата у спільній їхній Божій Справі, прийняв на кілька місяців до свого помешкання. До видавця його творів звертався у жартівливому тоні “Мій Євстахію…” Відновив сердечні відносини з Зигмунтом Красінським (познайомився у Римі 1836 року). їхні стосунки зіпсуються після того, як Словацький напише у 1845 році термінову „відповідь…” на дуже консервативні у вимові „Псалми Майбутнього…” автором яких був його приятель. Констатему Галчинському завдячує Словацький переклад „Ангелі” на французьку мову. У 1847 році вийде друком в газеті знаної письменниці Жорж Санд. Під кінець року познайомився з молодими, відомими письменниками, які прибули у той час до Парижа: Корнель Уєйський і Зигмунт Щенсний Фелінський (син подруги пані Саломеї).

Вони захоплювалися творчістю поета. До Уєйського написав поетичний лист, рукопис якого зберігся до сьогодні. Його копію можна побачити на виставці біля повного авторських ремарок „Заспокоєння” (1845) і „Заповіту” (1839), який додатково розміщений на планшеті. У лютому 1849 року два рази навідав Словацького молодий Ципріян Норвід. Хвилини зустрічі згадує в „Чорних квітах”.

Галерея постатей, оточуючих автора „Беньовського” у Парижі в сорокових роках, показана на виставці. Була б вона неповна, як би ми не згадали містика -Анджея Тов’янського. Ще восени 1841 року у публічному виступі наказав емігрантам „удосконалювати духа” і коритися перед Богом. Словацький погодився з ідеями Тов’янського – розмовляв з ним 12 липня 1842 року. Майже рік ходив на зібрання Кола Божої Слави, до часу, коли спалахне між ними конфлікт і ім’я поета з’явиться у списку „братів, що заснули”. Однак, з того часу всі свої думки перекладав на містичну мову, а історію сприймав, як реалізацію Божого плану (бачення світу представив як „Генезис з Духа”). Вплинуло це в значний спосіб вже на драми: „Ксьондз Марек”, „Срібний сон Саломеї”, „Незламаний Князь”. Створювались вони під час духовної переміни Словацького.

Минаючи вказану Тов’янським покору, поет відчув себе ангелом, що переможе все, котрого крик, стане криком цілої батьківщини (зазначив це у вірші „Так мені, Боже, допоможи” у 1842 р) Віра у Боже послання, у сенс найвищих, каторжних пожертв видатної одиниці (яка діє поза традиційним розумінням добра і зла) на благо Батьківщини вписана була у твори Словацького написані в останніх роках: драма „Самуель Зборовський”, пісні – рапсоди „Короля-Духа” (показано сторінку рукопису). За життя Поета у друці вийшов у 1846 році лише І Рапсод, анонсований як „поезії плинні і образові”. Юліуш Словацький помер у Парижі 3 квітня 1849 року. Похорон відбувся через два дні після смерті, на кладовищі Монтмартр. Евзебіуш Словацький і Август Бекю були поховані у Вільні на цвинтарі на „Россі”. Могила матері, яка померла 20 липня 1855 року у Кременці, знаходиться на старовинному Туницькому кладовищі (давнє передмістя – Туники). Від 1891 року підпорядкований Православній Церкві. Словацький називав його просто кременецьким кладовищем. Тут мріяв бути похованим – під черешнею Бабуні.

Зал VIII – Аd memoriam

У залі Аd memoriam зібрано різні свідчення духовної присутності автора „Беньовського” у родинному місті. Тут про нього не забували ні на один момент. Збирали старанно пам’ятки зі святкувань річниць, на які приїжджало багато людей з творчого та політичного світу. У 1969 році відвідав місто голова ЗЛП, відомий письменник – Ярослав Івашкевич. Часто створювались виставrи, наприклад. в приміщенні колишнього Ліцею, або у Краєзнавчому музеї. Дбалось про експонати для майбутнього музею Великого  Поета.  Завдяки тому, цінні експонати доповнили сучасну експозицію музею. Частина з них це експонати які виставлялись на виставці Юліуша Словацького у 1939 році (погруддя Поета з III залу і копії портретів в II залі). Виставку, яка мала відкритись 4 вересня 1939 року готувала Марія Данілєвіч – Зелінська, на той час працівник Народної Бібліотеки у Варшаві, після війни авторка праць про Кременець Юліуша Словацького.

Місто над Ікрою приваблювало багатьох художників, фотографів XX століття. Стародавні малюнки показані у попередніх частинах вистави.

Оздобою цього залу є колекція офортів Юзефа Пєньонжка (1927), виданих у Львові з передмовою Еміля Зегадловича, яка розміщена на фоні великої фотографії міжвоєнного Кременця.

 

Кременецькі об’єкти і інституції пов’язані з особою або іменем Юліуша Словацького

 

  1. Вулиця Юліуша Словацького (з 1920 р.), давня Огородня, пізніше А. Каталяні і Казначейська). Тут народився поет.
  2. Дім – музей Словацького, розташований на вулиці його імені під №  16, відреставрований у 2002 році і урочисто відкритий у 2004. Будинок побудований був батьком поета – Евзебіушом Словацьким у 1810 році. На подвір’ї дому у 1969 році встановлено гранітний постамент з погруддям Юліуша Словацького (скульптор – Василь Бородай).
  3. По другій стороні вулиці – розарій, створений на території колишнього дому дідуся Теодора і бабусі Александри Янушевських. У цьому домі, 4 вересня (23 серпня за старим стилем) 1809 р., народився майбутній поет. Територію відмежовано у 1939 році, а відновлено у 2003.
  4. Колишній кляштор єзуїтів, у якому під кінець XVIII ст. Комісією Національної Освіти створено профільну школу, а у 1805 р. Волинську гімназію, засновником якої був Тадеуш Чацький. У 1819 році її піднесли до рангу ліцею, який діятиме до 1832 року. Уніатський капелан гімназії, ксьондз БазилійСобкевич, який хрестив поета на наступний день після народження, зробив у костельній книзі запис і виготовив метрику хрещення Юліуша Словацького. 17 серпня (за старим стилем) 1818 р., в ліцейному костелі Саломея Словацька взяла шлюб з дтр. Августом Бекю.  З 1783 по 1792 рік у профільній школі навчався Евзебіуш Словацький, котрий після закінчення отримав диплом землеміра, а в роках 1806-1811 працював вчителем поезії і вимови у Волинській гімназії. До першого класу цієї ж гімназії ходив у 1817/1718 навчальному році Юліуш Словацький. З 1828 по 1829 рік мав навіть в ліцейному будинку маленьку кімнатку у помешканні Герсилії і Теофіля Янушевських. Часто сидів також у ліцейній бібліотеці. Невеличкий цвинтар, що межував з вісімнадцятивіковими мурами, які оточували кляштор Базилянського ордену і дерев’яною церквою, що залишилась після Богоявленського православного монастиря XVII ст.., був місцем прогулянок і роздумів молодого Словацького. На місці розібраної в 1833 році церкви і на частині кладовища побудували під кінець XIX ст. новий шкільний будинок, а в половині XX от добудували теплоцентраль.
  5. У католицькому костелі, який збудовано у 1856 році на вулиці Широкій (тепер вул Т. Шевченка) і освячено у 1857, з лівої сторони нефу, 4 вересня 1909 р. (23 серпня за старим стилем) відкрито таблицю такого змісту: „Д. О. М. Пам’яті  Юліуша Словацького, народженого у Кременці дня 23 серпня 1809 року, померлого у Парижі дня 5 (!) квітня 1849. Кременчани. 23 серпня 1909 р.” В 1910 році встановлено по лівій стороні від входу, привезений з Парижа, бронзовий пам’ятник (скульптор – Вацлав Шимановський). Скульптура представляє сидячу постать Словацького і стоячого за його спиною крилатого лицаря, Короля – Духа. На мармуровому постаменті напис: „Юліуш Словацький народжений у Кременці 1809 році, помер у Парижі в 1849 р.” і цитата із „Заповіту”: „Заклинаю, нехай живі не втрачають надії”.
  6. На Туницькому кладовищі знаходиться, відновлена у 1999 році, родинна могила Янушевських: матері, дідуся, бабусі і двоюрідної сестри поета. На емпіровому обеліску, який завдяки Саломеї Бекю споруджено в 1850 році, знаходиться також пам’ятний напис Словацькому»„Юліушеві Словацькому. Народжений у Кременці  3 серпня 1809 р. Помер у Парижі – 3 квітня 1849 р.  І Меланії Янушевській. Внукам Теодора і Александри Янушевських”.
  7. Неподалік католицького костелу, в новому будинку по вул. Т. Шевченка, знаходиться міська бібліотека, яка з 1959 року носить ім’я Юліуша Словацького. З 1946 року вона містилась у родинній садибі Словацьких.
  8. В Кременецькому Педагогічному Інституті у 2000 році створено Молодіжний Камеральний Хор, якому з ініціативи Богдана Климчука 6 листопада 2002 року присвоєно ім’я Юліуша Словацького. Хор виконує як українські так і польські твори. Його диригент – Анатолій Галішевський.
  9. З міжвоєнних часів, ім’я Словацького, носять скали, які знаходяться між горою Осовицею і Гнилим Озером

Article Source

Автор:

Даний автор додав 1917 публікацій.

Коментарі (1)

Залишити відповідь

 

Інші публікації даної в категорії ‘Музеї’