Історія с. Шумбара Шумського району Тернопільської області

27.09.2009 | Автор: | Категорія: Історія регіону

Стримана і ніжна волинська сторона, що торкається блакиті неба горбами, закосичується голубою стрічкою тихоплинної Вілії, неначе дитя у колисці, „гойдає на маленькій долонні” Волино – Подільської височини миле і рідне село Шумбар.

Це село не оспіване великими поетами, його назва не вписана золотими літерами в історію держави. Але Шумбар – був, є і буде. Шум його соснових борів слухало не одне покоління односельчан, бо саме вони — синьо – зелені сосни — заспівали свою величальну пісню сонцю, небу і землі, дали назву селу –  Шумбар („шумлять бори”).

Через село, попід церковною горою (як тепер кажуть) текла і нині тече притока річки Вілії – Падереївка.. Блакитною стрічкою звивається вона по розлогих берегах. То заглиблюється між крутими берегами, перетворюючись у бурхливий потік, то розширюється на мілині, виходячи з берегів, то заховується в гущавині лозняків та плакучих верб, то розливається десь у вільхових гайках чи торфовищах.

Колись (навіть ще на початку XX століття) в ній водилось багато риби.

Свої води несе Падереївка за село, де серед запашних берегових трав з’єднується з своєю старшою сестрою – річкою Вілією, яка протікає неподалік вулиці Ріка-однієї із крайніх точок села.

Поблизу цих місць археологи знайшли залишки пізньопалеолітичної та мезолітичної стоянок ( 17 – 10 тисяч років тому), поселення трипільської культури ( III тисячоліття до н.е.) та знайдено римські монети другого століття. Трипільці вели осілий спосіб життя у великих поселеннях. Крім землеробства, мисливства, збиральництва вони займались ткацтвом, що засвідчують численні прясельця та грузила до ткацьких верстатів.

У Шумбарі виявлено поселення і поховання племен Черняхівської культури, які засвідчують про високий рівень господарства і культури. Основним видом господарської діяльності людей цього періоду були землеробство, скотарство, гончарство. Тоді ж наші предки вперше застосували для виготовлення посуду гончарний круг. Це був значний винахід. Виготовлений посуд на крузі виглядав гарно. Мав тонкі стінки, ажурний вигляд. На крузі, хоч і ручному, значно прискорювався процес виробництва. Доповнюють наші пізнання про життя й побут черняхівських племен знахідки монет. Так у Шумбарі в 1939 році було знайдено монету Імператора Віспасіана.

Існує версія, що колись давно – давно, в ті часи, коли ще татари робили свої набіги на Україну, на місці Шумбару існували два великих села. Та вони настільки були спалені татарами, що з двох великих утворилось одне маленьке село.

Перша писемна згадка про Шумбар датується 1513 роком. В той час село було маєтком волинського роду Боговитинів – Шумбарських. У тому ж році вельможа Богуш Боговитин обрав під забудову замку 20-ти сажену гору (60 м), оточену з трьох боків водою, побудував прекрасний замок і назвав себе Шумбарським. У володіннях цього пана було багато різних сіл і містечок, але оселитися він вирішив саме тут, у Шумбарі, оскільки наше село з давніх – давен славилось мальовничими краєвидами. Донині збереглись фундаменти цього замку (на них вже двічі будувалась православна церква).

Під час ревізії Кременецького замку в 1545 році також були зроблені записи про те, що Шумбар належав до володінь Боговитинів, які мали там свої „городні” (городня – це частина укріплення в центрі оборонної системи за литовсько – польської влади на Волині).

У 1570 році частиною земель Шумбарського володів шляхтич Станіслав Лящанець. За поборовим  реєстром Кремянецького замку в цьому році він платив від села 48 дим ( одиниця оподаткування в давнішні часи), 18 городників (наймитів), 1 боярина, двоє млинських коліс, троє інших коліс.

У 1603 році, після смерті княгині Софії Михайлівни Чарторийської з Боговитинових, Шумбар разом з рахманівським ключем переходить до князя Юрія Михайловича Чарторийського, а від нього – до графів Блєндовських.

Як видно з фундушного запису Загаєцького монастиря у 1637 році, Шумбар належав Ірині – Раїні, дочці Козерад – Боговитинової, дружині Костянтина Ярмолинського (Козеради – Козіради – містечко на Волині, родовий маєток шляхтичів Боговитинів – Козерадських. З 17 століття у документах не значиться.). З історією Шумбару та Загаєць пов’язана діяльність знаменитого роду Ярмолинських ( Ірини та Костянтина). Ірина Ярмолинська – фундаторка Загаєцького монастиря, її чоловік був полковником. Після його смерті (1625 р.) вона вписала фундуш до Кременецьких гродських книг на користь монастиря, а перед смертю (1649 р.) у Шумбарі зробила ще й заповіт.

Фундація Загаєцькому монастирю, заповіт Шумбару, контакти Ірини Ярмолинської з Почаївським Успенським монастирем, його ігуменом Іовом Желізом досить точно характеризують суспільні позиції родини Ярмолинських. їх конкретизують і поширюють інші факти. Так, синові Ярмолинських Іванові, відомий письменник і видавець Кирило Ставровецький присвятив частину тиражу книг „Зерцало Богословия”, яка вийшла у Почаєві в 1618 році. Очевидно родина Ярмолинських звертала значну увагу на книгодрукування, бо в реєстрах видатків Ставропігійського братства при Успенській церкві у Львові є запис про повернення друкаря Андрія від пані Ярмолинської. У реєстрі прибутків записано: „… братство надіслало через друкаря Андрія кільканадцять Октаіхів, виданих у Львові у 1630 році, за що вдячна благочестива Ярмолинська надіслала сто золотих.” Ці архівні матеріали свідчать про тісні контакти Ірини Ярмолинської із Львівським Ставропігійським братством.

Згодом містечко знову стало власністю графів Блєндовських. В описі Кременецького замку згадуються Андрій і Франциска Блєндовські, як власники Шумбара. Вони у 1727 році побудували в селі католицький тринітарний монастир у стилі бароко, що існував до 1762 року, а потім був перенесений до Кремянця. В цей період село на короткий час стає містечком за Магдебурзьким правом. У Кременецькому костелі зберігалося декілька портретів Блєндовських з їх родинним гербом „ Налєнч” ( перев’язана срібна краватка в червоному полі), який, очевидно, і виконував роль міського герба.

В 1734 році власником Шумбару був Павло Шишковський.

У 1779 році в Шумбарі було збудовано дерев’яну православну церкву, що в роки радянської влади була розібрана і перенесена в одне із сіл Вишнівецького району, де знаходиться і досі. На місці цієї церкви у Шумбарі стоїть тепер камінний хрест.

У XIX столітті був збудований в селі католицький костел ( на цьому місці нині стоїть хата Марфи Колінчук), що став окрасою вулиці Красна гора. Старожили розповідають, що відомий граф Чесновський ( власник історичної будівлі, що на Оборах, тепер – лікарня) із своїм товаришем графом Людиховським, який мешкав у селі Матвіївці, проїжджали нашими краями. Мета цієї поїздки полягала в тому, щоб знайти місце для нового храму. Проїжджаючи повз Шумбар, граф Людиховський замилувався красою і мальовничістю села і вирішив побудувати костел саме тут. І його побудували. Підлогу виложили плиткою, вікна були засклені чудовим кольоровим склом, а на дверях були висічені слова: „ Граф Чесновський і Людиховський.” В костелі дуже гарно грали органи. До нього звідусіль з’їжджались пани та графи. Так, пані Людиховська з Матвієвєць, в’їхавши у Шумбар, встеляла дорогу цукерками і копійками. Діти простих селян дуже чекали її приїзду.

В костелі ксьондз роздавав смачні „пластинки” – святе католицьке Причастя – усім дітям (навіть і бідним, босим   та   голодним православним сільським дітлахам). Довкола будівлі ріс чудовий сад, а ксьондз був надзвичайно доброю людиною, тому яблуками і грушами частувались всі односельчани: і дорослі, і малі.

Приїжджі пани і графи біля костела будували собі склепи. В одному з них і похоронили графа Людиховського. „Я не можу забути того дня, коли були похорони графа, – згадувала вже покійна Максі мова Маркенія. – Його тіло везли на прекрасно вирізьбленій розкішній колісниці, запряженій трьома баскими кіньми. Позаду процесії дорога була встелена цукерками і монетами. Після смерті графа графиня часто приїжджала до Шумбару, щоб положити живі квіти на могилу.” Згодом за костелом утворились польські могилки, залишки яких збереглися до наших днів.

Хто зруйнував цей оплот католицизму і з яких причин виникла пожежа – невідомо. Сталося це в 1942 році. Як зазначає краєзнавець Володимир Михальчук, коли горів костел – з Ікони Божої Матері капали сльози. Свідченням того, що костел дійсно існував є сьогодні невеликий дзвін, що уцілів під час пожежі і знаходиться тепер на дзвіниці шумбарської церкви. Весь цей час він зберігався у домі Сукеника Івана Абрамовича. Мешканці села увіковічнили місце, де стояла колись католицька святиня.

Костел був справжньою окрасою вулиці Красна гора. Старожили кажуть, що може і походить назва від того, що колись була на місці вулиці красива гора, увінчана незрівнянною величною будівлею, і подорожуючі, які повз неї проїжджали, говорили, що це „красна гора”. Інші пригадують, що тут був колись червоний пісок, який рідко траплявся в нашій місцевості. Ввечері, під час заходу сонця, вулиця Красна гора здається „красною”, а вранці з-за гори викочується червоний диск сонечка, який також робить вулицю  „красною”. Може тут і відіграло роль розташування вулиці – те, що вона знаходиться у східній частині села.

На тому ж правому березі річки Падереївки розташована вулиця Шумбар. Це була головна і перша вулиця в нашому селі. Назва її походить від лісу, тобто бору, який дуже шумів під час вітру. Залишками цього величезного лісу з ярами та балками є наше відоме Провалля, що знаходиться за присадибними ділянками сучасних мешканців вулиці. Кажуть, що коли горіла стара церква, Провалля дуже шуміло, хоч вітру зовсім не було.

В певний період вулиця була великою, бо була єдиною в селі, та ще й вела до церкви. У давнину, як описує Роман Пилипенко в своїй повісті „Спрямовані в майбутнє” на гірському урвищі, так званій Шумбарській горі, знаходилась ставка гетьмана України Богдана Хмельницького. Тут полководець Максим Кривоніс, сподвижник гетьмана, розробляв тактику і стратегію боїв того часу.

Старожили розповідають, що колись тут жив пан, некрасивий на вроду (прізвища вони не пам’ятають, але кажуть, що пані Синицька – одна з його нащадків). Одного разу забажалось йому подивитись на себе. Привезли йому дзеркало аж із Венеції, річ надзвичайно дорогу на той час. Коли він побачив себе у ньому, то у розпачі вигукнув: „ О, такої брехливої речі я ще не бачив! Я ж пан, я – красивий!” Не довго думаючи, взяв молотка і розбив дорогоцінну річ.

Із уст в уста передаються серед мешканців села цікаві відомості про таємничий підземний хід, який починається в глибині нашої церковної гори з того боку, з якого прилягає до неї вулиця Шумбар. Кажуть, ніби він веде під горбами, що простяглися півколом аж до Загаєцького монастиря, побудованого за часів Богдана Хмельницького. Костюк Анатолій Степанович ( 1929 року народження) розповідає: „ Бабуня моєї дружини казала, що коли вона була десятирічною дівчинкою сталася дивна подія. Один чоловік копав біля церковної гори яму і добрався до якогось предмета. Він почав копати глибше і розкопав ковані зелені двері. Не знаючи що робити, він покликав старших людей і один дідусь сказав йому: „Ти їх не робив і не закривав, то й не лізь, бо можеш накликати біду.” Чоловік послухався і закопав двері назад.

Моя ж сьогодні вже покійна бабуся (1926 року народження) не раз розповідала про те, що коли вона була підлітком, в село приїжджали якісь „чужі люди” і наймали на два дні на роботу дужих чоловіків. Серед таких був і її тато (мій прадід). Цілий день вони копали на пологому схилі церковної гори і надвечір докопалися до важких кованих дверей з великим міцним замком. „Чужі люди” оглядали їх, обміряли, а потім наказали засипати все знову землею і не розповідати про те, що бачили. До світанку мужчини впорались з роботою і розійшлися. Від багатьох старожилів можна почути схожу розповідь. Може це і правда?

Із розповідей наших односельчан також відомо, що село в сиву давнину славилося відважними воїнами гетьмана Богдана Хмельницького. Від слів „гербові козаки” („ гербовці „) походить назва центральної (на сьогодні) вулиці села. Вона є найдовшою називається Горбівці. Кажуть, що колись під час походів Богдана Хмельницького тут були осіли і побудували перші хатини славні козаки. Спорудили вони і кузню, щоб підковувати своїх коней.

Про звитяжну боротьбу гербових козаків за волю українського народу залишились добрі спогади – козацькі могили. Одна з них височить і сьогодні на межі чотирьох сіл – Шумбару, Загаєць, Тем-ногаєць та Цеценівки – трохи осторонь дороги, що йде з Шумбару до Катеринівки. Одна з легенд розповідає, що коли на нашу землю нападали татари, а українські воїни відбивали кожен метр землі, багато козаків загинуло, захищаючи ці села. Після бою козацький отаман наказав зібрати в усіх селах убитих і похоронити на високій межі полів цих сіл. Козаки носили землю шапками і насипали високу могилу, щоб її було видно в усіх чотирьох селах. Вона також служила козакам, як спостережний пункт. У 1960 році її розкопували і знайшли там багато шабель та інших речей, що належали убитим козакам.

За іншою легендою – це Ганусина могила. їхало тими полями багато козаків. Серед них знаходилась важко хвора козачка, дружина ватажка – Гану ся. У дорозі жінка померла. Похоронили її тут, у полі за селом. На могилі насипали козаки високий курган, щоб здалеку бачили люди могилу коханої їх ватажка. Козацька мрія здійснилась, бо могилу бачать люди з кількох сіл. Курган – одна з найвищих точок. І сьогодні з її висоти видно не лише обриси чотирьох сіл, а , із заходом сонця у ясну погоду – золоті куполи Почаївської лаври, яка знаходиться по прямій за чотири десятки кілометрів від неї.

Найдавнішою вулицею нашого села є вулиця Ріка. її названо так тому, що вона розташована на березі річки Вілія. Дуже давно тут було не більше десяти хат, розміщених далеко одна від одної. На березі річки поселився поляк Ляскевич, побудував млин, який довгий час служив людям. Недалеко від пана Ляскевича поселився поляк пан Бартусевич. З приходом перших совітів поляків вигнали з села, млин було спалено і почалась забудова вулиці хуторянами. Але, як свідчать археологічні розкопки, історія цієї вулиці сягає набагато глибше, бо на її території знайдено предмети, які свідчать, що тут була стоянка первісних людей. Отже, Ріка – найдавніша вулиця, на якій поселились наші давні предки.

Забудова вулиці Двірчисько почалась у 1923 році. До цього часу тут проживав лише один мешканець – пан Янковський. Окрім панського двору будівель ніяких не було. Тому і названа вулиця Двірчисько – від слів „панський двір”.

Зараз на берегах річечки, що тече із Загаєць, пасуться череди корів. А десятки років назад там була озерна вода, що вже перетворювалась на болота з трясовиною. Не було і мосту, що веде до сусіднього села Новостав. Там пам’ятають розмиту дорогу, по якій важко було іти. З цих переказів напрошуються, можливо і хибні висновки про давнину і перші поселення у селі: у долинах стояли озера, були болота, безліч джерел, а лише на горбах будувалися перші шумбарські оселі.

За переписом 1911 року в Шумбарі вже було 137 будинків і 876 жителів. У селі було три поміщики: пан Яновський, пан Кліппель, пані Синицька. їм належало 618 десятин землі. Про пана Янковського відомо, що він у 1923 році розпочав забудову вулиці Двірчисько, бо саме там був його великий панський двір.

Пан Кліппель жив на відстані двох кілометрів від села, на полі, за вулицею Красна гора (там і досі є „Кліппелева межа”). Дружина померла і він жив дуже бідно, хоч мав багато поля. У господарстві всюди були нестатки, в хаті стояв кінь. Син Збігнев Кліппель жив багато, а батько бідував. Він часто заходив до простої селянки Насті Териди поїсти пареної кваші. Землю віддавав в „спілку” ( той, хто орав і сіяв, забирав свою половину урожаю, друга половина залишалась пану Кліппелю).

Пані Синицька проживала недалеко від пана Янковського. Вона народила сина Петра і дочку Ніну, котра стала матір’ю нашої односельчанки Марії Дідук.

В період перебування нашої місцевості під владою Польщі багато людей жили на хуторах. Всіх їх   заставили „совєти” переселитися в село. За вулицею Шумбар, в полі, був хутір. Там жили Дубенці ( так на них казали, бо колись вони переїхали до нас з міста Дубно). Недалеко від них жила Гречиха. Ця пані уродженка Греції. Був у неї син Гліб і дві дочки. Згодом вони переїхали в Кременець, потім виїхали в Польщу.

В селі Шумбар у цей час не було школи. Люди були темні, неграмотні, забобонні. „Темінь” була вигідна для поміщиків. Таких малоземельних   і   безземельних   селян   легше   було          експлуатувати,

визискувати, збагачуватися за їх рахунок. Важко, а, вірніше, майже неможливо було поступити в якусь школу дітям простих селян, бо на всю тодішню Борківську волость Кременецького повіту (куди входило і село Шумбар) була лише одна так звана земська школа в селі Бірки. Бажаючих було багато, але школа могла прийняти лише пару десятків учнів. В цій школі був один старенький учитель, на прізвище Дідковський, тому питання про відкриття школи стало в центрі уваги громади села.

У 1918 році в хаті Петра Матвєєва була відкрита перша школа, як громадська установа: саморобні столи, парти, дошка. Вчителем став виходець з нашого села, молодий освічений хлопець Пилипенко Роман Тимофійович, який народився 8 липня 1898 року. Він працював без зарплати, але з великим бажанням, вчив і дітей 9 і дорослих Підручників і зошитів не було ні для кого. Роман Тимофійович сам десь діставав папір, розлініював його і давав дітям писати. Найбільше писали на дошці крейдою, бо її в Шумбаруїе бракує.”

Але не судилось Пилипенку довго працювати в школі. У цей час нестерпним для мешканців нашого регіону стало гноблення поляками У 1919 році молодь села утворила загін для боротьби з ними і Пилипенка, як людину найбільш грамотну, обрали своїм ватажком. Повстанці спалювали панські маєтки. Деякі польські сім’ї таки повтікали з своїх обійсть. Цим повстанням були охоплені і навколишні села : Бірки, Новостав, Соснівка, Цеценівка, Вілія, Дедеркали. Пани змушені були визвати польське військо. Поляки безжалісно карали повсталих, спалювали їхні хати, а їх засікали на смерть. Військо йшло із Кременця через Соснівку. Гарнізон зупинився в Бірках. Частина жовнірів приїхала для розправи у Шумбар. Повстанці повтікали до Шумська. Коли поляки хотіли підпалити хату одного з них – польський пан заступився за сім’ю, сказавши, що жоден з повстанців тут не живе.

Після цих подій РЛ .Пилипенко не повернувся на посаду учителя. Люди змушені були звернутись до монаха Корнійчука Діонісія, що приїхав з Петрограда, де був протодияконом. Так могло учитись зовсім мало дітей і селяни під керівництвом братів Андріяна і Назара Фуків запросили на посаду вчителя в Шумбар Жуковського Михайла Яковича, який працював тоді в селі Бірки.

31 вересня 1921 року в хаті жителя села Шумбар Демка Антощука була відкрита школа на дві групи дітей. Навчання велось українською мовою. Але мирне життя трудящих було перерване збройним вторгненням польських інтервентів. Повернулись до своїх маєтків поміщики і продовжилось примусове ополячення українців.

На 1922 – 1923 навчальний рік кременецький шкільний інспектор призначив в Шумбар керівничкою школи польку Станіславу, яка вийшла заміж за місцевого поміщика Збігнева Кліппеля. Того ж року в школі запровадили польську мову, а М.Я.Жуковський став другим вчителем. В 1923 – 1924 навчальному році пані Кліппельова запросила до себе в школу свою товаришку Ядзю, яка стала другою вчителькою. М.Я.Жуковський був звільнений з посади вчителя, але ще мав дозвіл на кілька годин української мови в тиждень. На перший рік він став уже шкільним сторожем із зарплатою 20 золотих за місяць.

У 1925 році Катербурзька гмінна рада ухвалила побудувати в Шумбарі школу вже як державну установу. Протягом двох років було вимурувано і покрито черепицею будинок школи. Архітектором був єврей на прізвище Типер. Лише в одній кімнаті поклали підлогу і засклили вікна кусочками зібраного скла. В куточку поставили „буржуйку” , в якій палили трісками.

Школу відкрили (один клас) 30 вересня 1927 року.

Ось що пише Р.Т.Пилипенко про ті часи у своїх спогадах: „В польській державі хлопська мова не потрібна, – говорила пані Кліппель. Ці слова вогнем пекли скривдженого учителя Жуковського, позбавленого права вчителювати. Почалося примусове ополячування дітей через школу. Правда, був у Шумбарі період просвітління, коли пані Кліппель, як керівничка школи, запросила на роботу ерудовану і культурну людину Степана Івановича Турика, який закінчив учительську семінарію і вже вчителював у Суражі. Маючи великі філологічні здібності і лінгвістичні знання, взявся відразу вивчати і польську мову. Загальна культура цієї людини заворожила пані Станіславу Кліппель і вона якийсь час була під впливом цього культурного вчителя.

У 1928 році будівництво школи було остаточно завершено. Вчитель поселився на піддашші, а до цього часу жив у комірному в Териди Василя. У 1929 – 1930 навчальному році пані Кліппель знову виїхала на лікування, а Турик очолив школу і працював сам у дві зміни. Кількість учнів швидко зростала і в 1930-1931 році на прохання директора прислано нову вчительку – польку. Школа в цьому році покращила свою роботу. Появилось перше унаочнення ( його видно на фотографії). Відповідну роль в школі відігравав священик.

Школа стає культурним центром села. При школі організовується „Коло сільської молоді” – драмгурток. Першою виставою була п’єса „Наталка-Полтавка”, з Любов’ю поставлена і побачена жителями села Шумбар. В наступних роках керівником школи була знову пані Кліпельова, адже вона – полячка, а Турик СІ. – українець, хоч він і мав більший педагогічний стаж і потрібну освіту.

Незабаром почались всякі провокації, – читаємо ми у спогадах Р.Т.Пилипенка. – син новоставського попа, прийнявши католицьку віру, став справжнім провокатором своїх людей. Він написав на вчителя Турика до інспекторату, що „ хоч Турик викладає математику на польській мові, але від нього тхне українським духом.” Турик залишив наше село в 1934 році і перейшов до Борецької школи.”

До сьогоднішніх днів збереглася могила дочки Степана Івановича Турика і його дружини Марії, яка знаходиться на сільському кладовищі, що на вулиці Горбівці. Ніна Турик народилася 17 листопада 1927 року, померла ЗО жовтня 1930 року.

Через деякий час пані Кліппельова передала право керувати школою своєму колезі, поляку Нєдзвецькому Адаму. Але з приходом радянської влади завідуючим знову стає Жуковський М.Я., він працює вже аж до війни.

„Совєти” ввійшли у село 28 вересня 1939 року. На протязі 1940 року польські пани, котрі були багатими, повтікали, а бідніші були вбиті „ нічними бандитами”. Першим сільським головою ( а під час окупації – сільським старостою) був Куклінський Корній Романович.

У вересні 1941 року в село увійшли німці. Стояла тепла погода. Молоді стрункі русяві хлопці їхали на танках, мотоциклах, машинах. Деякі купалися в річці Падереївці. На Красній Горі (біля „фігури”) їх зустріла наша односельчанка Дідук Єлизавета хлібом-сіллю, який лежав на табуретці, застеленій гарною хустиною. Старший за чином гітлерівець поцілував хліб і забрав його, а на хустину поклав німецькі гроші – заплатив за хліб. їхали фашисти усіма дорогами, фронт просувався на схід. Наші війська відступали. Тоді німці над односельчанами не знущались і не вбивали.

Та загалом Друга Світова війна принесла немалі випробування Шумбару і його мешканцям. На околиці вулиці Красна Гора була криниця. Старожили пам’ятають її смачну, кришталево чисту і холодну воду. Під час війни в цю криницю гітлерівці кидали наших важкопоранених солдатів. Тепер ця криниця засипана, та люди і досі обминають те місце. На долині неподалік від тієї криниці ростуть два ясени. Колись там була вішальниця, на якій німці вішали наших односельчан. Це місце вважається священним. Сьогодні там стоїть „фігура”.

Десятки солдат 914-го стрілецького полку 246-ї стрілецької дивізії холодної зими 1944 року віддали своє життя за визволення села від німецько-фашистських загарбників. 26 лютого село було звільнено. Та ще перший тиждень Великого Посту ( 7 днів) стояв у селі фронт ( німці були ще в Бірках і Цеценівці). Село бомбили. На території села активну боротьбу з фашистами вели загони УПА. Під час Великої Вітчизняної війни билися проти німецьких окупантів 285 жителів, 87 з них загинуло, 103 нагороджено орденами і медалями.

Коли радянські війська визволили село Шумбар від фашистів, М.Я.Жуковський знову відкрив школу і наповнилась вона гомінкою дітворою. Побиті вікна були закриті солом’яними матами, сніпками, старими мішками. Не було шкільного приладдя, бібліотеки, меблів, тільки дошка і крейда. Учні були різного віку. Переважали переростки.

Та час ішов. Відгриміли бої, загоювало свої рани село, в школі провели відповідний ремонт. Вчителів тоді було три: Жуковський Михайло Якович – завідуючий, Корнійчук Семен Андрійович, Одлежук Галина Володимирівна. Дещо з шкільного приладдя можна було купити лише в завідуючого. Купляли не за гроші, а за продукти: яйця, сало, муку.

Але так тривало не–довго. Відбудовувалось зруйноване війною господарство, ставали до ладу заводи та фабрики. Турбота про школу і дітей була в центрі уваги тодішньої нашої країни. На 1947 рік вчителів було уже 4, учнів 89, керував школою – Свирса Дмитро Терентійович. Покращилась виховна робота школи. Було приведено в порядок подвір’я, закладено квітники. Зародилась в цей період піонерська організація. У 1949 році Шумбарська початкова школа стала семирічною, з’явилась у ній бібліотека.

У 1948 році „совєти” силою згонили людей у колгосп, заставляли писати заяви про вступ (навіть районний прокурор ходив по хатах). З чоловіків села була створена охоронна служба полів (врожаїв) -„ стрибки”. Першим головою колгоспу імені „17 вересня” став Ваврисюк Юрій Михайлович. Землю забрали від усіх за одну весну. То були нелегкі часи для жителів села. За один трудодень людині платили 200 грам зерна і 3 копійки. Повідбирали у селян вози, жорна, худобу. Першу корову забрали у Пелешок Єфросинії Іллівни ( чоловік проторгувався в магазині і все майно забрала держава, а чоловіка посадили в тюрму – троє дітей залишились без батька і засобів для існування). В той час багатьох „куркулів” вивезли в Сибір. З нашого села замість багачів вивозили „босяків” , більшість з яких там і загинула.

На початку 1950 року головою колгоспу був товариш Якубець. Побув він всього два місяці і залишив цю посаду, бо, як він сам говорив, такої неправди ще не було ніколи, а робити зло людям не хотів. Був на цій посаді і єврей на прізвище Цубко, а у 1951 році – наш односельчанин Романюк Дорофей Степанович)

У той період голови колгоспів мінялись часто, бо було психологічно дуже важко працювати. Люди бідували, тому з горя і голоду крали. За крадіжки суворо карали. Наприклад, за дві викопані в колгоспному лісі берізки – 500 рублів штрафу, за 200 кілограм кормового буряка-три роки тюрми.

Культурним центром села на той час залишалась школа. Всі заходу (збори, вистави, кіно, вибори) проходили тільки в школі, хоч клуб уже існував в одній старій хаті.

Вибори депутатів урочисто відбувалися у стінах рідної школи.

Очолював школу тоді Ліпінський Олексій Арсенович. Учнів на той час було 150, учителів – 8, утворилась комсомольська організація. У 1952 році директором було призначено Калініченка Павла Костянтиновича, за керівництва якого значно поповнилась матеріальна база школи.

З 1954 по 1957 рік працював директором Франчук С.К., який звертав велику увагу на навчальну і виховну роботу. У розпорядженні школи вже була піддослідна ділянка, площею 0,5 га. Покращилась робота гуртків художньої самодіяльності.

У 1957 році Франчук С.К. через хворобу змушений був залишити посаду директора і керівництво школою було доручено біологу Комару Терентію Петровичу. В школі провели ремонт -перебудову, покращилось обладнання біологічного кабінету.

У 1959 році в школу прислали молодого вчителя фізики Гнеіюго Ф.С., що закінчив Кременецький педагогічний інститут. З охотою відвідували учні фізичний гурток, організований ним. Тоді була утворена піонерська дружина імені Зої Космодем’янської.

В 1960 році директором школи стала Паніна Любов Іванівна. Вона значно поповнила навчальну базу всім необхідним. Покращила роботу шкільна майстерня. Недостача приміщення не дозволяла працювати на всю потужність. Тому в 1963 році закладається фундамент на будівництво нової школи на чотири класні кімнати. Вона будується на кошти районного відділу народної освіти.

Після завершення будівництва школа перейшла на однозмінне навчання. Почала працювати група продовженого дня. 50 % харчів надавав колгосп. Розширилось шкільне подвір’я, з’явився географічний майданчик. З ініціативи директора була пошита українська форма для учасників художньої самодіяльності. Всі вчителі були включені у цю роботу. Пошили вісім пар чобіт для танцюристів. Любов Іванівна звертала велику увагу на покращення роботи гуртків художньої самодіяльності, допомагала в роботі клубу. Поновив роботу сільський драмгурток. Було поставлено п’єси: „Сувора повість”, „Коли зацвітуть черешні”.

Велику допомогу надавав школі колгосп, головою якого був у той час чоловік Люби Іванівни Харлампій Павлович Нагорний. Та в 1966 році від важкої хвороби він помер, а Любов Іванівна залишила Шумбар і стала директором Жолобківської  середньої школи.

Корпусу старої школи вже сорок років. Далі навчатись тут було неможливо, бо він був в аварійному стані. Тому загальні батьківські збори з участю правління колгоспу і заврайвно товариша Антонюка Я.Г. в березні 1968 року вирішили приступити до будівництва нової типової школи.

На тодішній час будівництво в нашій країні набрало широкого розмаху. Так у 1968 – 1970 роках був побудований двоповерховий будинок, в якому розмістився магазин.

Проходили роки. Працював у Шумбарі магазин, діяв Будинок культури, з’явились нові приміщення дитячого садка та контори, а будівництва школи все ще не починали. У 1972 – 1977 роках директором Шумбарської восьмирічки був Кадук Іван Петрович, вимогливий до себе і до всіх. Він добився значного покращення навчально-виховного процесу і дисципліни, дещо збагатив матеріальну базу школи. Але проблема будівництва залишалась відкритою. На цей час працювало вже дві групи продовженого дня. Приготування їжі велося у шалаші, покритому толем, розміром 2 м х 2м. Обідали учні в піонерській. Після того, як на території шкільного подвір’я було побудовано сарай, частинку його було відведено на столову. Це була кімната 4 м х 2,5 м – де готувалась їжа і в багато змін приймалась учнями. Звичайно про санітарію і естетику – мови не могло бути. Велика увага приділялась дирекцією в цей час гуртовій роботі. За перемогу в соціалістичному змаганні між класами, кожного року клас – переможець нагороджувався екскурсійною поїздкою по нашій країні.

За директорства Куклінської Людмили Матвіївни (1977 – 1982роки) було побудовано невелике приміщення, де розмістилась столова і майстерня. Це вже був крок вперед, до покращення роботи вчителів і учнів.

В 1982 році директором школи було призначено Кондратюка Устима Харитоновича. Під час його керівництва спільно з сільською радою були закуплені духові інструменти і силами вчителя музики Подвірного Романа Романовича було створено шкільний духовий оркестр. В цей час в школі існувала сильна хокейна команда, яка ставала призером і переможцем обласних змагань)

У цей період (70 – 80-ті роки) проживала у нашому селі знахарка баба Марина (Куклінська Марія Романівна ), яка була відома далеко за межами нашої області. Вона лікувала хворих і немічних людей народними методами, лікарськими травами.

У цей час колгосп, який діяв на території нашого села носив уже нову назву – імені Карла Маркса. Головою правління став Щурик Петро Володимирович. Саме під час його головування почалось будівництво нової сучасної школи. Зусиллями колгоспу та жителів села новобудова швидко зростала у центрі села, біля магазину і дитячого садочка.

У 1990 році відбулося урочисте відкриття приміщення нової школи.

Це дійсно була сучасна споруда з усім необхідним для навчання дітей. Школа мала три поверхи. На першому – гардероб, допоміжні приміщення і шкільна майстерня. Другий поверх: сучасний спортивний зал, столова, кабінет фізики і молодші класи; для навчання шести-річок – клас, спальня, ігрова кімната. На третьому поверсі – кабінети біології, німецької та української мови, історичний і математичний кабінети, бібліотека, учительська і фотолабораторія. Крім всього цього у новій школі було багато допоміжних приміщень.

17 серпня 1999 року випускниця Шумбарської восьмирічки Світлана Петрівна Ковальчук призначена директором рідної школи. А 1 вересня 2000 року вперше над школою замайорів жовто-блакитний прапор.

Сьогодні наша школа перейменована у Шумбарський навчально-виховний комплекс „ ЗНЗ І – II ступенів – ДНЗ” і носить назву „ Берегиня”. Вона є однією з найкращих у районі. 1 вересня 2001 року голова правління ЗАТ „ Тарас” Ф.П.Куц подарував у школу комп’ютер. 20 листопада 2003 року, перерізавши червону стрічку, запалив голубий вогник у приміщенні паливної школи голова Тернопільської обласної державної адміністрації І.І.Курницький – школу газифіковано. Вона славиться найкращою в районі шкільною майстернею.

З часу її відкриття школа зазнала дуже багато різноманітних змін. Вона відповідає усім вимогам і стандартам сучасного навчального закладу такого рівня і навіть набагато більше. Віддаючи належне директору та педагогічному колективу хочу відмітити, що завдяки їх зусиллям та допомозі батьків наша школа стала дійсно схожа на (без перебільшення) казковий палац з чарівної Країни Знань.

Здавалося б, на цьому можна було і закінчувати розповідь про історію мого села. Але я знову хочу заглибитися у неї, повернутися на початок XX століття. Справа в тому, що коли я збирала матеріали для цієї роботи і розставляла їх в хронологічному порядку , мене вразив той факт, що починалося XX століття і, можна сказати, закінчувалося однаковими подіями. Я вважаю, що вони заслуговують на належну увагу і хочу розповісти про них детальніше.

Історія початку XX століття для села знаменується неабиякою подією. У 1903 – 1906 роках на високій горі у центрі села на підвалинах старовинного замку Боговитинових – Шумбарських було збудовано православну Свято-Лукінську церкву. Її позолочені сонцем куполи, які було видно із сусідніх сіл, не одне десятиліття вселяли в душі православних християн віру і надію на краще майбутнє. Вона, як священний оберіг, піднімала в небо свої золоті хрести, захищаючи мешканців села і від стихійного лиха і від злості людської. Церква проіснувала сімдесят шість років, уціліла, „переживши” дві війни, була з мешканцями села і в радості, і в горі. І ось цієї святині не стало. Полум’я знищило її у 1982 році у пасхальний четвер. Люди були заклопотані приготуваннями до свята і не відразу помітили біду. А коли уже збіглося все село, надто міцні замки не дозволили відразу проникнути у середину. Поки чоловіки намагались за допомогою стовбура колись зрізаного дерева, відкрити важкі подвійні дубові двері, а з іншого боку жінки носили відрами і лили воду – вогонь охопив усю будівлю. Ризикуючи життям,, вони намагались винести хоч щось, хапали усе 9 що попадало під руки. Тріск палаючого дерева і несамовиті крики людей зливались в страшний шум. Полум’я, здавалось, сягало неба. До паркану, яким було огороджене церковне подвір’я, уже не можна було доторкнутись, по ньому струмочками стікала розпечена фарба. Тоді усі в паніці, немов божевільні кинулись до пожежників, адже на місце трагедії прибули п’ять пожежних автомашин, але рятувальники лише стояли і дивились , як вогонь червоними язиками облизував дерев’яні стіни. Люди кричали, заклинали їх, хапали їх за руки, але ті і пальцем не поворухнули, мовляв, такий наказ. Уже нічого не можна було зробити. Було видно, як плавились дзвони. Найбільший з них, колись привезений із Росії, той, що стільки літ кликав усіх до храму Божого деформувався, зникав на очах. Внаслідок пекельної температури від нього поволі відвисала велетенська крапля розпеченого металу. Усі бачили, як цей жовтогарячий ком рідкого вогню упав додолу. Через якусь мить із страшним гуркотом рухнув купол. Приголомшені жінки і чоловіки стояли мов закам’янілі, ніби заворожені жахливим видовищем . Довго стояли. Всі були просто шоковані, дивилися на поволі стихаюче полум’я і не вірили своїм очам.

Тисячі відер води було вилито і дещо вдалося врятувати, але… святиня згоріла. Ніби чорна хмара враз затулила сонце. І знову люди здіймали руки до неба і питали „чому?”, „навіщо?”, падали на коліна і, торкнувшись головою землі, кричали і плакали, плакали…

Сльози текли рікою. Здавалося, що ними можна було б загасити цю пожежу. Але вони не загасили вогню у душах тих людей, які стали свідками страшної трагедії. Вона донині сумом і болем відлунює у їх серцях і в серцях уже прийдешніх поколінь. Всі ми пам’ятаємо цю жахливу подію, пам’ятаємо ту церкву і кожного року у Світлий Четвер відправляється на церковній горі поминальний молебень.

Цього року у січні надійшов лист у Шумбар, адресований громаді села. Надіслав його мешканець міста Києва Біленький Ростислав Миколайович, син Білецького Миколи Устимовича, який був настоятелем парафії в нашому селі з 1937 по 1955 рік. На сьогодні цій людині більше сімдесяти років. Мешканці села дуже вдячні йому за цей лист, оскільки в ньому міститься багато інформації про Свято-Лукінську церкву, а особливо фотографії   , які являють для нас велику цінність.

Після того, як Свято-Лукінська церква була знищена вогнем, мешканці села привели в порядок порожню хатину, що знаходилась за кільканадцять метрів від згарища, на пологому боці церковної гори, перенесли туди врятовані ікони, книги, хрести та інші речі і кожного свята учасники церковного хору на чолі з дияконом ( серед яких була і моя бабуся) та інші парафіяни приходили на згарище і на тому місці, де стояв святий пристіл відправляли богослужіння. Вони твердо вирішили будь – що звести на цьому ж місці новий храм. Кожного разу вони згадували у своїх молитвах Свято – Лукінську церкву і просили у Господа сил і допомоги у на той час нелегкій справі. Труднощі полягали в тому, що радянська влада не визнавала релігії, як такої. Очевидці добре пам’ятали, як під час пожежі присутні там пожежники стояли склавши руки, тому що не отримали наказ гасити церкву, а до того ж три із п’яти машин були пусті, без води. Пізніше водою з тих двох стали поливати найближчу від церкви хату, але не церкву.

Цей факт підривав віру людей у те, що їх мрія здійсниться, але вони вперто добивалися своєї мети. Не один рік довелось випрошувати у властей дозвіл на будівництво храму. Делегація мешканців села незліченне число разів була на прийомі у районної влади, багато у обласної, кілька разів їздили до Києва, але все марно. Люди почали було думати, що в найближчий час їм не досягти своєї мети. Але Господь не залишив їх. У цей час у село приїхав уродженець села Бірки священнослужитель Володимир. Він мав високий духовний сан і жив і працював у Москві. Дізнавшись про це, Чумак Ярослав Пилипович, який від початку до кінця опікувався питанням будівництва церкви у Шум барі, зустрівся з ним у себе вдома. Там дружина Ярослава Пилиповича Марія Данилівна – дуже розумна жінка ( в минулому вчителька) – написала лист від громади села Михайлу Сергійовичу Горбачову, який тоді керував державою. Змістом його була просьба про дозвіл на будівництво церкви у Шум-барі. На той час у селі проживали багато ветеранів, а, особливо, інвалідів Великої Вітчизняної війни. І основним аргументом стало те, що бувши молодими (тобто солдатами), вони дійшли до Берліна, а тепер, ставши інвалідами, їм важко іти до церкви у інше село. Листа віддали отцю Володимиру і він поїхав у Москву. Там він передав його особисто в руки Горбачовій Раїсі Максимівні і попросив посприяти у вирішенні цього питання.

Через деякий час делегація від жителів села поїхала у Москву і повернулась з хорошими новинами. Нарешті дозвіл, оформлений належним чином, був у їхніх руках. Про будівництво храмів у цей період в тодішній державі і мови не могло бути, а шумбарцям дозволили – і це було майже диво.

Далі справа просувалась швидше. Ярослав Пилипович Чумак поїхав у Тернопіль до своїх родичів ( до речі вони пожертвували на будівництво нашої церкви 1,5 тисячі радянських рублів) і ті влаштували йому зустріч з архітектором. Цей спеціаліст лише на звичайному аркуші паперу накреслив план майбутньої будівлі. Зробити це законним шляхом якщо і вдалося б, то забрало б дуже багато часу. Повернувшись додому, Ярослав Пилипович разом з інженером-будівельником Лесиком Василем Володимировичем та першокласним столяром Мукомелою Данилом Іларіоновичем удосконалили цей план, і почалось будівництво церкви.

14 серпня 1988 року у день мч. Макавіїв освятили місце будівництва і заклали перший камінь, а 15 серпня почали робити фундамент. Люди з надзвичайною енергією і оптимізмом, можна сказати, навіть цілодобово працювали на будівництві. Не рахувалися з коштами грошей давали скільки хто міг, в міру виникнення потреб. Були, правда, ще деякі конфлікти з владою в процесі будівництва або з окремими водіями, які не хотіли везти будівельні матеріали, дізнавшись, що це на будівництво храму. Але люди, окрилені надією і близьким звершенням своєї мрії, швидко усували всі негаразди і робота не зупинялася. Кожного дня повинно було працювати двадцятеро людей, окрім основних мулярів – спеціалістів, теж, до речі, корінних шумбарців, але були й такі, що приходили кожного дня, не чекаючи своєї черги, залишаючи незробленою домашню роботу. Трудилися всі – і чоловіки і жінки, а пізніше навіть і діти, коли з’явилась й для них робота. У будні всі працювали з надлюдськими зусиллями, а в свята знову приходили на будівництво і серед куп піску, побитої цегли і мулярського риштовання, як завжди, відправляли службу Божу, але вже у своєму храмі.

Так, завдяки надприродним зусиллям мешканців села і православним християнам Шумського району, які допомогли фінансово ( делегації від сіл самі приносили гроші) 23 вересня закінчилось будівництво зруба будівлі. Сотні нюансів, які виникали в процесі будівництва люди усували і вирішували лише своїм розумом і своїми силами. Так, наприклад, коли прийшла пора виробляти карниз – робота на деякий час зупинилась. Майстри викладали на землі цеглинами різні варіанти форм карнизу. І тільки після того, як визначили котрий найкращий з них – почали вимурувувати його на зрубі. 28 листопада святкували закінчення всіх мулярських робіт.

Люди працювали з такою несамовитою енергією, що їх не зупинила навіть зима. Вони були мов одержимі ідеєю швидкого зведення храму. З початком холодів і морозів вони не припинили свою роботу – будували верх. Працювали,, коли падав тихий лапатий сніг і коли припікав морозець, і навіть тоді, коли дув холодний вітер, що немов погрожував змести людей із високої гори. Не раз із погрубілих від морозу рук теслі, що сидів „верхи” на латі випадав молоток, не раз задубілі від холоду ноги відмовлялись слухати свого господаря, коли потрібно було спускатись по височенній драбині на землю. І знову Господь став у помочі людям – послав не дуже жорстоку зиму, без майже сорокаградусних морозів, як у нас інколи буває. Та зима є зима. Посипав снігом січень, лютував вітрами лютий – а майстри працювали і за цю одну зиму верх таки було зроблено. А навесні святили люди паску навколо вже свого, зовні майже закінченого храму.

Отже, лише за один рік церкву у Шумбарі було збудовано. І вся ця грандіозна робота була виконана руками жителів села. Знайшлися в нас і інженери, і мулярі, і штукатури, і теслі, і столярі. Так уся столярська робота (вікна, двері і таке інше) була виконана під керівництвом спеціаліста Мукомели Данила Іларіоновича, а в більшості і його власними руками. Прекрасний іконостас виготовив особисто Романюк Степан Дорофійович. Лише покриття будівлі бляхою і внутрішній розпис стін – роботи, які вимагають особливих знань і здібностей – були виконані приїжджими спеціалістами.

Тоді постала проблема придбання дзвонів. Марія Данилівна Чумак написала лист у Воронежську область і невдовзі отримала відповідь. Дзвони коштували ЗО тисяч радянських рублів. Після того як була зібрана достатня сума, тодішній голова колгоспу Щурик П.В., який всіляко сприяв будівництву церкви, виділив автомашину і вона поїхала у Воронежську область, по путівці-за фуговочними станками. Та через певні обставини дзвони купити не вдалося. Тоді Марія Данилівна знову пише лист у Воронежську область, в якому просить, щоб працівники заводу своїм транспортом доставили дзвони у Шумбар. Через деякий період часу в село з Росії (як і у 1906 році) було доставлено три дзвони.

На той час уже закінчили покриття верха бляхою і проводились різні дрібні роботи. Хвилюючою подією було встановлення хрестів на куполах. Різкий поривчастий вітер супроводжував чотирьох сміливців, коли вони вибирались на дах церкви. Затамувавши подих і спрямувавши погляди в небо люди чекали. На височенній горі, на найвищій точці самої будівлі – здавалося б, цю роботу доведеться робити просто в небесах. „ Як тільки закріпили стійки під хрести, – розповідає Чумак Ярослав Пилипович, – вітер відразу втих і хрести встановляли у цілковитій тиші.” Бурих Серафим, Романюк Степан, Панасюк Володимир та Панасюк Григорій без сучасного висотного обладнання закріпили два хрести: на вершині церкви і дзвіниці. Мрія здійснилася. Змучені важкою працею люди радісно вітали один одного. Вони сміялися, обнімалися, хрестилися, ставали навколішки і приклоняли чоло до землі і … знову плакали. Сміялися, але з очей текли сльози, сльози радості.

На початок серпня 1989 року церква була повністю закінчена. Але якби її відкрили у день мч. Макавіїв – вона не була б Луківською. Тому мешканці села вирішили зачекати ще два місяці.

31 жовтня 1989 року, так як і 76 років тому у далекому 1906 відбулося у Шумбарі відкриття православної церкви святого апостола і євангеліста Луки.

Все, що врятували під час пожежі „старої” церкви (як її тоді стали називати) було перенесено в нову, а через декілька років відновилася в Шумбарській церкві ікона Пречистої Матері Божої – почорніле чи то від часу, чи то від диму полотно стало світлим і чистим, з чітким зображенням.

Вже сьогодні життя нашого села помітно покращилось. На території його діє фермерське господарство „Івашенюків”, створене у 2005 році. З’явилися нові робочі місця. Багато мешканців села , а особливо молоді, працюють на полях господарства, отримують регулярно заробітну плату, і це дає надію на краще майбутнє. Люди самі тепер можуть керувати заробленими коштами, тримаючи їх у своїх руках, і щиро цьому радіють, тому що за останні десять років ( існування інших господарств) вони отримували зарплатню лічене число разів і то не в повному розмірі. Коли розпадалося ЗАТ „ Тарас”, його працівники в рахунок оплати змушені були брати те, що їм зовсім не було потрібно, і то за неймовірно високими цінами. „ Аби тільки не пропали гроші” – говорили вони, хоча, якщо врахувати розміри цін – їх все одно пропало немало.

Сьогодні вже не лежать облогом поля, не росте бур’яновий ліс на плантаціях цукрового буряка, як бувало раніше, з мінімальними втратами зібрано зернові. Власник господарства Івашенюк Григорій Степанович (1972 року народження) придбав новий комбайн „Джон Дір” і два нові трактори, щоб було чим вчасно зібрати урожай і, не гаючи ні хвилини заслати в землю нове зерно – основу майбутнього урожаю .

Інколи молодий господар сам із задоволенням виїжджає на нічну оранку. Слухняно, одна за одною лягають скиби пухкої ріллі. На десятки гектарів навколо – ні однієї живої душі. Лише місяць осяває йому його інколи горбисту путь. А на світанку привітає його своїм тьохканням соловейко, що прокинеться десь у гущавині одного з лісків. Стане нога господаря на пухку чорну землю – і заслухається він піснею солов’я, замилується неповторними краєвидами це людина, закохана у природу, у землю, в свою батьківщину. Він повертатиметься в село на світанку – стомлений, але задоволений.

Григорій Степанович Івашенюк велику увагу приділяє культурному розвитку села. За його ініціативи у Шумбарі створено духовий оркестр. Керівник господарства „ Івашенюків” надає для занять кімнату у своєму офісному приміщенні.

Оркестр складається із двох вікових груп. До старшої входять учасники оркестру , що на фото 1, тільки їм тепер не по одинадцять, а по тридцять чотири роки. Молодшу групу складають в більшості їх діти, а також інші учні 6-9-го класів.

Вони почали займатися лише в жовтні 2005 року, а вже 9 травня 2006-го приймали участь у святковому концерті і на сцені сільського Будинку культури вони успішно виконали декілька творів. Мешканці села були від цього просто у захваті, а коли хлопчики з чіткістю годинника зіграли завершальний марш – на очах людей похилого віку з’явилися сльози. Тоді діти, можна сказати, передали естафету, і до пам’ятника святкову процесію супроводжувала старша група оркестру на чолі із своїм керівником.

Інколи у неділю, коли вийдеш після служби Божої із храму – почуєш віддалені звуки музики духового оркестру – хлопчики навчаються грати на ходу. Аж на церковну гору долинає спів дзвінкоголосих труб.

Подивишся здаля на цих весело крокуючих дітей, на виорані поля, на перші сходи озимини – і тихим теплом огорне душу спокій -розумієш, що не дивлячись ні на що село твоє живе і буде жити, потрібно лише берегти в серцях віру у Господа Бога і в світле майбутнє.

Article Source

Автор:

Даний автор додав 1965 публікацій.

Коментарі (1)

  1. Доброго дня хочу трохи виправити історію села там де був костел сьогодні немає нічого залишились одні могилки хата моєї покійної бабці знаходиться трішки далі.А село назване тому що був бар і всі у цьому селі пили по сто грам і ходили у цьой бар -ШУМБАР!

Залишити відповідь